Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

бачення світу, самовираження, ствердження причетности до
традицій української культури. На зміну молодечому відважному
експериментаторству прийшли дисципліна форми, виваженість
кольорових мас, коректність стосовно до відтворюваних реалій, не
позбавивши митця ні творчого темпераменту, ні оптимістичної
інтонації.
Василь Дядинюк, теж вихованець школи О. Новаківського, який
в кінці 1920-их років студіював десь у Парижі, найбільше відомий у
Львові як автор монументальної праці, поліптиху Б о ж и й гр іб ,
виконаного за нездійсненими картонами П. Холодного ст. для
церкви Успіння. Його вирізняє ефектно зібрана кольорова гама,
урочистість якої підсилена широкими контурами по рисунку. Аплікативність
живописного рішення поліптиху Дядинюком (автором
прекрасних різьб є А. Коверко), відзначала на початку 30-их років
львівська преса. Дядинюк був також автором декількох історичних,
звичайно, неовізантійських композицій — зображень давньоруських
князів в оточенні досить бутафорної щедрої атрибутики.
Ще пізніше, після навчання у Краківській Академії Мистецтв
(1929-1934), на львівському мистецькому небосхилі виник ше один
маляр, Андрій Наконечний, молодший представник львівської
школи неовізантинізму. Йому властивий, так би мовити, маньєристичний
підхід до тривкої традиції, шо дається взнаки у своєрідних,
Граціозних його іконах, відомих покищо тільки з репродукцій.
Інформацій про монументальну діяльність Наконечного не
виявлено.
Очевидно, твори Марії Дольницької не збереглися у Львові, хоч
вона користувалася тут визнанням, великою популярністю, була
членом АНУМ. Художниця намагалася передати багатьом
львів'янам свою майстерність, найздібнішою в оволодінні складною
технологією виявилася Я. Музика. У своїх емальєрних творах,
відомих в Европі й Америці, Дольницька вишукано сполучає
впливи Заходу й Сходу. Зливаючись, вони утворюють авторську
манеру, котра подекуди, особливо в секулярних сюжетах,
наближається до бойчуківської.
Впровадження теорії Бойчука в реальну художню практику на
Східній Україні у 1920-их роках привертало серйозну увагу львівської
мистецької публіки. Викликали резонанс книжки, каталоги,
журнали, що надходили з-за Збруча. Постійну інформацію й
мистецькі портрети бойчукістів друкували П. Ковжун, М. Голубець,
В. Січинський та інші. З початком нищівних "розносів" бойчукізму
наддніпрянською критикою у львівській мистецькій пресі з'явилися
антирадянські інтонації.
На завершення характеристики львівського осередку слід ще
раз наголосити на думці, що новий монументальний стиль —
неовізантинізм чи, скажемо, бойчукізм, як би не був він
103