Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

працював безплатно у віденській приватній школі якогось маляра і трохи
знав німецьку мову. У Відні я все переглядав музеї. Завжди ходив туди у
вільних хвилях і сам все порівнював. Помалу я облюбив зі всіх образів
кілька, усі інші з часом відпали. Найбільш мені подобалися портрети з
Александрії. То були грецькі майстри, виховані на єгипетському мистецтві.
[...]
Скінчивши тільки сільську школу, я мусів багато вчитися. В Кракові мав
товариша з університету медицини, який давав мені приватні систематичні
лекції. Тоді ж я познайомився з Лепким і Стефаником, який, як хлопський
син, добре мене розумів і прихильно ставився до мене за весь час. Там, у
Кракові, я систематично вчився в Академії 5 років!2 Лише на літо приїздив
до батька на село.
У Кракові мені більш завертали голову, ніж давали хисту. Треба тепер
усе забути поперед, як шонебудь починати працювати... Проте ці роки не
марно пройшли для мого загального розвитку. Я ходив на різні виклади,
на лекції до університету. Тоді я познайомився з молодшими польськими
літераторами й поетами як от Висьпянський, які займалися обробкою
творів східньої літератури [...]. Мене не задовольняло малювання в
Академії. Я все більше нахилявся до яснішого розуміння, що старі мистецькі
твори справді великі й не стираються, не губляться. Міркував, чому це так
У Кракові, між іншим, познайомився з польським поетом Міцінським,
який кохався надзвичайно в поезії Словацького і виріс на українській
народній культурі. З ним я найбільш говорив і оповідав свої міркування. На
жаль, не дуже часто міг з ним стрічатися.
І от одного разу навесні він запросив мене до себе в родину до
Закопаного. Я дуже тішився тим і поїхав. Посидів у нього зо два тижні і все
мені сподобалося так, що не дуже поспішав до Кракова. Там Жеромський
замовив мені портрет свого сина і відступив для того мені два покої свого
мешкання. Взагалі матеріяльно почував себе ліпше. Так жив я ще цілий рік.
Стрічався з кращим цвітом польської інтелігенції, з Сєрошевським і
багатьма іншими. Тоді розповідав я іноді про життя свого народу.
Жеромський навіть після моїх оповідань написав свою ’’Думу про
гетьманів”, за яку було йому від поляків!
Пізнався я тоді з Віткевичем, який був свого часу реформатором
польського мистецтва. Віткевич, вже старенький дідусь, знався з
митрополитом Шептицьким і пригадав якось, що митрополит прохав йому
сказати про здібних хлопців. Віткевич дав мені листа до Шептицького і
писав йому про мене ще особисто. Митрополит сказав заїхати мені до
нього. І от, їдучи літом до батьків, вступив до митрополита. Ще раніш,
розмовляючи з Віткевичем, я казав, що хотів працювати для добра
Вітчизни, але перш хотів простудіювати добра заграничні, щоби стати на
міцніший грунт і на тому вже міг розробляти свою рідну минувшину.
Шептицький знав Віткевича і йому не подобалася його думка (зостатися в
краю), і тому я вирішив не брехати. На запитання Шептицького відповів, що
хочу ще повчитися в Парижі.
80