Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Оскільки розмовляти рідною мовою в Маріюполі було неможливо
і навіть небезпечно, українці уникали розмовляти нею навіть
удома. Я почував себе в ній боязко, як дитина далеко від хати.
Співбесідники мої серйознішали, на якийсь час замислювалися,
здавалось, співчували мені, — принаймні не сміялися безсовісно. А
далі знову підкидали двозначні репліки й провокаційні запитаннячка,
на які самі ж відповідали. А інші, не зважаючи вже ні на шо,
реготали жалюче-глузливо, наче задалися метою знишити мене як
особистіть.
Образа не приводить до порозуміння. Вона не зближує людей,
навпаки, своїх робить чужими.
Я не шукав прихильности і дружби співпрацівників-земляків.
Вони вважали мене нещирим, пихатим і товстошкірим. Ставились
до мене напівсерйозно-напівзневажливо, не пояснюючи мені причини
такого ставлення.
Непорозуміння не породжують щирости, приязні; накопичуючись,
вони ускладнювали і засмучували моє життя.
Я робився болісно вразливим, сторонився людей.
Але чому, чому ні один з моїх земляків і співпрацівників не поговорив
зі мною чесно і відверто, як людина з людиною, як земляк
з земляком!.. Більшість цих людей розмовляли зі мною по-російськи,
хоч майже не знали цієї мови!..
*
Я переїхав у величезне — єдине у своєму роді — українське
місто.
Як і слід було чекати, тут я зідхнув з полегшенням. В місті я не
був білою вороною серед чорних ворон. Несумісні протиріччя, шо
знайшли надійний притулок у мені, мало кого тут цікавили, ше
менше хвилювали — дивак серед диваків, як горобець поміж
горобців, не привертав до себе загальної уваги. І чи не всі тоді
задовільнялись "почуттям єдиної родини", "с о ц іа л іс т и ч н и м
вибором".
Як інженер-механік, я отримав призначення в середню міську
школу викладачем виробничого навчання.
У приміщенні колишньої гімназії містилися дві школи — українська
і російська. Два педагогічні колективи, два директори. До часу
мого призначення школу знову "укрупнили" (оскільки вони були під
одним дахом), педагогічні колективи злили в один, а учнів російських
клясів, як правило, винародованих українських дітей, доучували
ще по-російськи. (В наступному році їх перевели в нове,
щойно для них вибудоване шкільне приміщення).
Директор, підписуючи наказ про призначення, застеріг мене:
школа все таки українська! На Україні! Тож бажано викладання
224