Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

всіх цих задумів, яким тоді не судилося здійснитися, був Є. Чикаленко.
Зафіксував автор і таку важливу культурну подію, як
відкриття в Києві 21 травня 1918 р. на вулиці Пушкінській ч. 1
українського клюбу, на яке прийшов сам гетьман Скоропадський
(відкрила свято Л. Старицька-Черняхівська), були присутні брати
Тобілевичі — артисти М. Садовський та П. Саксаганський.
Є. Чикаленко у своїх неопублікованих щоденникових записах
розповів, як проходила перша в Києві панахида, присвячена
пам'яті гетьмана Мазепи, над яким ще лежала атмосфера царського
синоду. Це відбулося 11 липня 1918 р. в Софіївському
соборі: "На панахиду зійшлося маса народу, яка не потовпилась
вся на цвинтарі Собору, а ще було багато і на площі. По скінченні
панахиди весь натовп з прапорами вийшов на площу, із співами
«Ще не вмерла Україна» рушив на Софіївську вулицю, щоб піти по
Хрещатику, але взвод німецької піхоти перепинив дорогу і завернув
натовп знов на площу, тоді вся маса народу сунула до пам'ятника
Богдана, там співала знов «Ще не вмерла», «Як умру, то
поховайте...».
Так, ці дві пісні завжди йшли поряд на великих народних
торжествах, і їх не могли заглушити ні царські опричники, ні інші
сатрапи.
Для розуміння складної політичної ситуації на Україні 1918—
початку 1919 p., для характеристики тогочасних подій, політичних
і громадсько-культурних постатей, щоденникові нотатки Є. Чикаленка
є першорядним документальним матеріялом, що мають
безперечну вартість історичного першоджерела. Хоч, цілком зрозуміло,
освітлення тих чи інших явищ і подій у них певною мірою має
суб'єктивний характер. Так само не всі його судження можуть вважатися
недискусійними.
Маючи переважно громадсько-культурний характер, стосуючись
у першу чергу багатьох політичних подій, щоденникові
записи розкривають характер діяльности, спосіб думання їх
автора, дають багатий матеріял для відтворення багатьох сторінок
його життя, проливають яскраве світло на ті чи інші факти
біографії. Цікавими є, зокрема, роздуми Є. Чикаленка про свої
спогади. У записі з 6 квітня 1918 р. читаємо:
Вчора був я у Андрія Васильовича Ніковського і там застав Д. В.
Марковича. Обидва вони напосілись на мене, щоб я друкував свої
мемуари. Маркович, який колись чув, що я дещо читав з них, вимагав,
щоб я обов'язково зараз здавах їх в друк. А я доводив їм, що цього
зробить я не можу ось з яких причин. У мене є конспективно написані
спомини від дня мого народження (1861 року) до 1885 року, які можна
було б зараз друкувати, але вони самі по собі не мають ніякого громадського
інтересу. Потім, єсть у мене на кшталт діаріуша, починаючи з 1907
153