Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

литися над проблемою формування громадянського суспільства в
СРСР як над справою не цілком безнадійною і безпідставною.
Обійтися без історичних екскурсів ми тут, зрозуміло, не зможемо:
вже сама історія терміну "громадянське суспільство" в
радянській суспільній думці непомильно вказує на досить
малий інтерес дослідників до проблеми громадянського суспільства
як такої.4
Не заглиблюючись тут у відмінності між тлумаченням терміну
"громадянське суспільство” у Геґеля й Маркса (ці відмінності,
зрештою, впродовж останніх двадцяти років ґрунтовно досліджені —
як на Заході, так і у східньоевропейських країнах,5 де офіційний
марксизм в останні десятиліття не був ані надто офіціозним, ані
надто догматичним, вкажемо лише на одну небезпечну і, можна
сказати, фатальну підміну, шо відбулася в радянських (власне, в
російських) перекладах Маркса: гегелівський термін "die
burgerliche Gesellschaft" був послідовно відтворений тут як "буржуазне
суспільство", що в контексті проповідуваної марксизмом теорії
кл асо в о ї боротьби набуло виразно негативного забарвлення. Не навчившись
мислити категоріями громадянського суспільства, мільйони
радянських людей почали мислити категоріями к л асо в о ї боротьби.
Притаманна марксизмові антибуржуазність закономірно
обернулася антигромадянськістю і, зрештою, антисуспільністю. Узявшись
будувати за Марксом нове суспільство, росіяни збудували сталінізм
— цілковиту несподіванку з точки зору марксівського вчення
і глибоко закономірну річ з точки зору вчення гегелівського.
У погляді на суспільство й державу російські марксисти виявилися
значно меншими діялектиками, ніж Геґель, якого вони вважали
всього лиш за Марксового предтечу саме у царині діялектики.
Абсолютизувавши ідею клясової боротьби і знехтувавши ідеєю
к л асо в о ї співпраці й порозуміння, вони порушили хитку гегелівську
рівновагу між особистим, суспільним і державним і закономірно
прийшли до етатизму, тобто до тотального одержавлення всього і
вся.6 Цю еволюцію марксистської держави в бік етатизму, а не
обіцяної "безклясовости" ще на початку століття передбачив Іван
Франко.7 У статті "Що таке поступ" (1903) він писав:
Віра у необмежену силу держави в будущім устрою, то головна
прикмета соціальної демократії. По її думці, кождий чоловік у будущім
устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом:
держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім
буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на
старість або в разі слабості — ласкавий хліб.
Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для
тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в
рот вложити завтра; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або
157