Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

предмету вести рідною мовою! Ось в якому тоні треба було вести зі
мною розмову. (Зазначу, шо директор за національністю був поляк,
тож він не боявся звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі"!)
Ця некатегорична начальницька вимога давала мені свободу
"вибору" і дії (якщо хочеш — натякала на можливість іти проти
начальницького "бажання", і директор нічого не міг би тут вдіяти,
якби навіть хотів. У той же час цей потаємний хитрун випробував
мою громадську свідомість і людське сумління). На щастя, зі мною
можна було "вести розмови" і "мати справи”: моє "я" не переважало
над усім іншим!
Таким чином я, слабо знаючи рідну мову, все ж не побоявся
публічного оскандалення. Я насмілився вести свій предмет по-українськи!
Мушу визнати, що сміливість ця налякала мене самого, — налякала
і присоромила! У глибині душі я надіявся, що й хрущовська
перебудова, як "українізація України" в двадцяті роки, не відбудеться,
оскільки коня запрягли в віз ззаду, а не спереду. Тобто я
надіявся, що нічого суттєвого не зміниться, і мені не доведеться
перебудовуватися і переучуватися.
Директор був присутній на моїй першій лекції, яку я провів
рідною мовою! І тут виявилось справжнє диво: українська мова негласно
і без начальницького дозволу таємно жила в моїй душі, як
спить до пори-до часу зачарована красуня-дівчина в казці!
Вражений до глибини душі і вдячний, я не знав, кому маю
адресувати свою вдячність.
Поширеніше мушу зупинитися на епізоді, який має пряме відношення
до теми листа, фактично сповіді перед тобою, братом, бо
ніхто інший не хотів пережити разом зі мною частини мого життя.
Праця в школі мені дуже подобалася. Вперше я мав від праці
неабияке моральне вдоволення! До школяриків-вихованців я
ставився з теплотою й уважністю старшого товариша-наставника.
Вони теж поважали й любили мене. Деякі мої приятелі-хлопченята
спеціяльно переходили вулицю, шоб мати можливість привітатися
зі мною! Мене це не тільки тішило, але й окрилювало. Чи
не вперше в житті я відчув духовну єдність зі своїми замляками і
тепер сам свідомо був провідником і навіть прикладом цієї
людської єдности. За це одне я готовий був прихилити їм небо!
Про такі людські взаємини раніше я міг тільки мріяти!
Ніякої екзальтації не було в моїх симпатіях, ані в симпатіях
моїх учнів. Це була справжня — християнська — любов до ближнього.
А Людина, яка любить і яку люблять, прагне досконалості
Про застій, зупинку тепер уже не могло бути й мови!
У величезному індустріяльному місті я зустрів незіпсованих
225