Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

наскільки подібні настрої поширені серед росіян взагалі і серед
російськомовного населення України зокрема, однак серед українців
подібні настрої навряд чи можуть будь-коли поширитися:
Росія ніколи не була для них "найдемократичнішою країною
світу”, а "специфічна” російська демократія, протиставлена
"західній", зроду не віщувала їм нічого доброго.
Досить глянути на сьогоднішній стан Західньої України і Східньої,
зокрема порівняти їхній національно-культурний і суспільнополітичний
розвиток, аби збагнути різницю між європейською та
"специфічною" російською демократією; західні українці, котрі не
жили так довго у "найдемократичнішій країні світу", як їхні земляки
зі Сходу, справді зазнавали всіляких утисків і під
Польщею, і під Австро-Угорщиною, а проте не спізнали ані тотальних
заборон на мову, освіту, національність, ані, зрештою,
справжнього Геноциду. Східні українці спізнали це все і навіть
більше того: у них було відібрано історію. В радянських школах, як
і в царських, історія України практично не викладалася, а в академічній
історіографії вся вона зводилась, по суті, до історії Росії та,
згодом, до історії комуністичного (тобто російського чи, як ми
тепер кажемо, "російськомовного”) руху на Україні. Об'єктивні
історичні дослідження майже не з'являлися, праці давніх істориків
не передруковувались і навіть не допускались у відкриті
фонди бібліотек. Під негласною забороною опинилась навіть історична
белетристика: нечисленні твори, що потрапляли в друк,
мусили переходити не лише літературну, а й "фахову" цензуру в Інституті
історії. Доходило до курйозів: пишучи роман про
опришків, письменник неодмінно мусив привести в Карпати
якогось втеклого разінця чи пугачовця, аби той міг стати найближчим
приятелем головного героя і тим самим "наочно" втілити
ідею дружби російського й українського народів...
Як бачимо, упродовж багатьох років історія України була не
менш небезпечною дисципліною в СРСР, ніж генетика чи кібернетика.
В чому полягала ця небезпека
Позбавивши поневолені народи панування над власною політикою,
господарством і культурою, Москва намагається забрати в них і минуле,
в якому вона правильно вбачає останній залишок їхньої духовної незалежності,
— писав Р. Шпорлюк у згаданій статті "Україна і Росія". — Якщо
вони приймуть офіційну історію як рамки, в яких будуть себе розглядати,
вони перестануть бути окремими націями і таким чином утратять
спроможність діяти самостійно. Отже, позбавлення народу його минулого
може бути більш нищівним і злочинним колоніалізмом, ніж колоніалізм,
який грабує в нації її підземні багатства, накидає їй дискримінаційні
умови торгівлі, розпускає її військо і урядовий апарат, або призначує
чужинців на всі керівні пости (Віднова, стор. 320).
168