Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

карколомні й чудернацькі умовиводи й узагальнення, що нащо вже
я, людина гартована, але й мене обурювало й пригнічувало таке
безчестя і стареча глупота, я вибігав з кабінету і гримав дверима —
так, що аж штукатурка осипалася. А Патик мирно посміхався в
плекані "казацкие" вуса і красномовно крутив пальцем коло свого
лоба: "У молодого спеціяліста не все гаразд з розумом!”
Немаловажний деталь: МТС знаходилася в рідному селі
Патика, й односельці разом із родичами, поважаючи Патика за
золоті руки, зневажали як непослідовну й нерозумну людину.
Проти старого дивака ополчалися дружина, дочки і навіть кохана
онука-десятиклясниця. Однак старий, самітний у своїй потворній
оригінальності, не здавався. Мудрий спокій, миролюбство, іронічножалюгідна
(в той же час і безсоромна) посмішка та ще віслюча впертість
— були зброєю цієї по-своєму неординарної й нещасної
людини.
Підлеглі головного інженера, не соромлячись його присутности,
розповідали глумливі анекдоти про хлопця-селюка, котрий за три
роки служби в армії в "Димбасі" зовсім забув рідну мову. І тільки
злощасні граблі, звичайні граблі, на які він ненароком наступив,
"нагадали" "забуту" назву "єтой штуковіни".
Мене ображали ці анекдоти, вони здавались мені низькопробними,
вульгарними, недостойними культурної, освіченої людини.
Найбільше не пасували вони до солідної сивини старого українця,
до його беззахисности, сумирности і немстивости: бери мене
голими руками — я не пручатимусь!..
Маніпулюючи логаритмічною лінійкою, перевіряючи технічні розрахунки,
Патик удавав, ніби не чує насмішок. Але гіркі страждальницькі
зморшки у куточках рота свідчили: "жарти" старому дошкуляють,
ображають його, але він, за якусь відому лиш йому
одному правду, приймав і прийматиме людське презирство, як
тяжкий хрест, і не скаржитиметься.
Однак співпрацівники дивилися на мене, — на старого Патика
давно махнули рукою: "Патик — він і є патик!.."
Мені було незатишно, тісно, неначе мене душив комірець чи
гамівна сорочка. Я не міг і не хотів ставити знак рівности між
собою і хлопцем з "Димбасу", між собою і старим Патиком.
Стримуючи обурення, образу, я сумлінно й відверто розповідав
товаришам з праці про майже стовідсоткове російське (або
дощенту зрусифіковане — що ще гірше!) середовище нашого дитинства
й юности, говорив про те, що наш тато українець, а мама —
полька, що в Маріюполі і сьогодні почуєш українську мову
тільки на базарі. Рідну мову ми чули спорадично, вона не закріпилася
в свідомості і була грубо й безцеремонно витіснена.
Пам'ятаєш анекдот, принесений мамою зі школи: "Мой папка —■
интеллигент, а мамка — хохлушка!.."
223