Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

року. Тут єсть багато цікавого для внутрішньої історії українського руху, але
друкувати його я не вважаю можливим за свого життя. Мимоволі в
цьому писанню я являюсь "цяцею”, а, будучи по натурі подібним до гоголівського
Собакевича, всіх чи майже всіх своїх знайомих чи соробітників
змалював "беками". Мені навіть скілька раз приходило на душу кинути
все оте писання в грубу, бо навіщо воно Наприклад, я описую Грінченка,
Грушевського такими, як я їх знав, розумів, зо всіми їхніми хибами, яких я
не міг спокійно переносити. Але для історії укр(аїнського) відродження це
не має ніякого значення; може якраз їхні хиби, оте надмірне тщеславіє,
славолюбіє, упертість і були таким імпульсом, що примушували їх робить, і
в результаті вони зробили колосальну роботу в порівнянні з роботою, зробленою
скромними, м'якими, безкорисними діячами нашими. Так я собі міркую,
але от Ніковський та Марковський напосідаються, щоб я оте все зараз
друкував. Але друкувати все-таки я не рішаюсь, а писать далі буду, бо
мене вже давно кортить знов взятись за свій щоденник. Я перестав його
писать мало не чотири роки тому, як почалась війна, а з нею й цькування
всього українського і мене особисто. Я боявся, щоб писання моє не попало
в руки жандармерії і не наробило лиха людям, про яких я згадую. Правда,
я всі свої мемуари писав так обережно і так неповно, що й наполовину
вони не похожі на дійсність. Наприклад, я ніде й натяка не роблю на нашу
організацію Т(овариство) у(країнських) п(оступовців), а про з'їзди, про загальні
збори кажу, як про зібрання гостей у мене на святах...
Не знаю, чи зможу я колись описати те, що діялось за цих чотири
роки, що я не записував... Я дуже шкодую, що не записував нічого
особливо цікавого вже після початку революції. Хоч я й не брав безпосередньої
участі в будуванні держави нашої, але з 25 октября 1917
року я сидів у Києві і бачився з багатьма громадськими діячами... Але
фактично не міг тоді писати, бо майже весь час я був хворий... Тепер я почуваю
себе зовсім здоровим, маю інтерес до всього і знов мене бере
охота записувать те, що я переживаю, що спостерігаю в громадському
житті України, в центрі якого я стояв з 1900 року, тобто з мого переходу
до Києва" (арк. 1— 2).
Я навів цей, може, трохи довгий уривок з метою показати
ставлення автора до історичних подій і осіб, висвітлити його
розуміння своєї ролі як хронікера-літописця того часу.
Пошуки літературної спадщини Є. Чикаленка тривають. Не сумніваємося,
що вони будуть продовжені як у нашій країні, так і за її
межами. Все цінне, що залишили нашому народові у спадок його
видатні діячі, повинно бути зібране, упорядковане, надруковане,
бо то важливі сторінки української історії, культури, літератури.
154