Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

звите Кошан), автор єдиної, але багатонадійної збірки М о л о д і м о ї
д н і (1939— 1940). Іван Ірлявський (1919— 1942) розвивався вельми
скоро. Протягом трьох років він видав три збірки — М о я в е с н а
(1940), В е р е с е н ь (1941) і Брості (1942). Всі вони виразно позначені
справжнім талантом, юнацькою завзятістю, певним ідейним спрямуванням
і художніми пошуками. Значне місце в його поезії
займає рідне Закарпаття і спогади власного дитинства.
Перші свої вірші Ірлявський публікував у празьких органах
Н аст уп і П р о б о єм , що їх редагував Степан Росоха, та у львівських
О бріях і Н а п е р е д о д н і.
Іван Колос у несприятливих умовах тоталітарного режиму в
Чехословаччині залишив літературну діяльність, пересилився в Північну
Чехію й живе там досі. Творчість обидвох цих поетів переросла
рамки закарпатської літератури і разом з ранньою поезією
Миколи Рішка (зб. Г ір с ь к і вітри, Ужгород, 1936), колишнього
вчителя з Драгова, належить духовно й формально до Празької
школи. Те саме можна сказати й про поезію Андрія Гарасевича
(1917— 1947), який разом з автором цих рядків студіював у
Празі славістику, знав багатьох празьких поетів і який передчасно
загинув безглуздою смертю альпініста. Він видав у Празі
єдину збірку С о н е ти (1940). В ній ще помічались сліди учнівства,
але були вже і вірші високої поетичної вартости. Перед смертю він
ще встиг надрукувати два цикли — "Стара Прага" і ’’Легенди
про Христа’’ (обидві 1947) і кілька коротких модерних прозових
творів (1947).
*
Хоч були і певні індивідуальні риси у стилі й лірико-тематичній
сфері в цих празьких поетів, основним їхнім стилем був все таки
панівний тоді неоромантизм, який мав своє коріння ще в клясичному
українському романтизмі та який формували також ідейні
прямування неспокійної міжвоєнної епохи. Коли для історичних,
тобто державних народів, романтизм, а з ним і неоромантизм,
був лише літературним стилем, для української літератури, як і
для літератури інших недержавних народів (білорусів, словаків, хорватів
і т. д.) він був "формою національного самопізнання і життєвого
оптимізму, виразом могутнього прагнення до самоствердження
себе як нації".7
Неоромантизм в українських умовах був також виявом самозахисту,
самозбереження національного організму. Поети Празької
школи були в цілому духовно, ідейно, стильово й тематично
об'єднані. Всіх їх окрилював патос національно-визвольної боротьби,
посиленої значною мірою ренесансом української культури
1920-их років і хвильовизмом в Україні. Цей патос, вольове
напруження Празької поетичної школи було, отже, породжене
74