Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Переоцінка — це справа суспільствознавців, і сучасна радянська й
зарубіжна публіцистика всебічно аналізує катаклізми нашої історії
тих десятиліть, і в тому числі історії життя М. Бойчука та близьких
йому людей.
Наукова література української діяспори, яка з глибокою
сумлінністю вивчає мистецькі й літературні процеси на Україні
1929—1930-их років, розпоряджаючись цінними першоджерелами
видань тих років, уважно простежує долю бойчукістів-еміґрантів у
воєнний і післявоєнний час. Треба віддати належне увазі, яка
приділялася пізнішому творчому доробку послідовників Бойчука за
кордонами нашої країни, впливові їх мистецького досвіду на нове,
молоде покоління при житті і навіть після їх смерти. Серед них
імена М. Азовського, К. Антонович, С. Гординського, Р. Лісовського,
М. Осінчука, П. Холодного (сина) та інших.
Добре досліджена в Польщі й пропагована як самобутнє явище
творчість Карла Гіллера, котрий отримав в Українській Академії
Мистецтв 1919-1921 pp. такий мистецький поштовх, що вплинув на
дальше незвичне його формування — в річищі супрематизму й
абстракціонізму — і все ж з рисами бойчукізму із досконалою
технологічністю й знайомою пластичною дисципліною живописної
структури.
Кровотворні функції культури, притаманні їй властивості до
самовідновлення, регенерації, на Україні й, зокрема, в Києві, що був
епіцентром української суспільної думки 50—60-их років у період
"відлиги", спрацювали напрочуд активно.
Так, був виданий 6-томник Історії у к р а їн сь к о го мистецтва, де з
належною серйозністю переосмислені явища давньої й нової
художньої культури, прокладені між ними вектори внутрішніх і
зовнішніх зв'язків, історичної спадковости. Була включена
(уривками, правда) й історія мистецтва західніх земель України.
Особливо важливим був внесок в аналізу діяльности монументальної
майстерні М. Бойчука, зроблений І. Вроною, учнем
майстерні 1918-1919 p., а потім викладачем історії мистецтв,
першим ректором Київського художнього інституту.
Фігура неоднозначна, І. Врона все ж в кінці 1920-их pp., коли
викладацький склад і студентський колектив поділилися на табори
й між ними точилася постійна боротьба, шо виплескувалася на
газетні шпальти взаємними звинуваченнями, мав сміливість
теоретизувати про природу "пролетарського мистецтва” на Україні,
де пролетаріят походив з селянства і мав насамперед національну,
а не клясову свідомість. "Стихія українського села взагалі, — писав
він, — є тепер найяскравіший і найориґінальніший вияв національної
української стихії в мистецтві”.48 І. Врона "виступав проти
провінційного розуміння українського мистецтва і був за його
широкі зв'язки із світом. Це й був справжній інтернаціоналізм. Тому
105