Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

реліквії, приносили їх ще й ще, заважали, а їхні зідхання виказували
невиплаканий відчай, і тоді чоловіки заремствували, мовляв, що це
за метушня через якогось жалюгідного мерця, через смердючий
труп. Тоді котрась із жінок, ображена такою байдужістю, відкинула
з лиця небіжчика хустку — і чоловіки остовпіли.
Перед ними лежав Естебан. Цього можна було й не говорити,
вони б і так упізнали його. Якби їм сказали: "Ось сер Волтер Релі”,*
— вони, мабуть, чудувалися б з його англійського акценту, папуги
на плечі, з гаркебузи, з якої він стріляв у канібалів, та й усе, але
Естебан у світі міг бути лише один, і він лежав ось тут, наче рибабуркунець,
без шкарпеток, у штанях-недомірках, із закам'янілими
нігтями, зрізати які можна хіба що ножем. Досить було відкинути
хустку з лиця, й стало зрозумілим, що небіжчик соромиться своїх
розмірів, вроди, та він не винуватий, і якби знав, що з ним таке
трапиться, обрав би більш відлюдне місце потонути: "Це щира
правда, я сам би причепив на шию корабельний якір і бовтався у
воді, ніби мені все набридло, аби тільки не завдавати нікому
клопоту, відкинув би ноги, як ви кажете, аби нікого не турбувати
мрецьким духом, до якого я не маю жодного стосунку". В його
стані було стільки невимушености, що навіть найнедовірливіших з
мужчин, які, виходячи на ніч у море, зазнавали душевних мук,
боячись, що жінкам обридне чекати їх і вони снитимуть потопельниками,
— навіть цих мужчин й інших, найнезворушніших, вразила
до глибини душі щирість Естебана.
Отож вони влаштували йому найбучніший похорон, який тільки
могли запропонувати потонулому чужинцеві. Жінки, що пішли по
квіти до сусідніх селищ, повернулися з іншими: ті не йняли віри
їхнім розповідям, та, побачивши мерця, самі йшли по квіти,
приносили їх ще й ще, і назбиралося стільки людей, стільки квітів,
що яблуку ніде було впасти. В останню мить їм стало шкода
повертати його морю сиротою і вони обрали небіжчикові батька й
матір з-поміж найдостойніших, а решта зробилася йому братами
та сестрами, дядьками та тітками, а також братами та сестрами в
перших — завдяки потопельникові всі жителі селища врешті-решт
породичалися між собою. Деякі моряки, зачувши здалеку плач,
збилися з курсу, а про одного відомо, що він звелів прив'язати себе
до щогли, згадавши давній міт про сирен. Поки тривала суперечка,
кому випаде честь нести його на плечах крутосхилом, чоловіки й
жінки вперше усвідомили, які безрадісні у них вулиці, безживні
подвір'я, вбогі мрії порівняно з величчю й красою потопельника.
Вони жбурнули його у воду, не почепивши якоря, щоб він міг
повернутися будь-коли, якщо схоче, і всі завмерли на мить, яка
здалася їм вічністю, поки тіло падало у безодню. Навіть не глянув­
* Волтер Релі (1552-1618) — англійський мореплавець.
17