Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

віруючих дітей, дітей, котрі в свою чергу повірили, що і я незіпсована
й віруюча людина!
Працювати з цими дітьми мені було легко і весело.
Якось я пообіцяв моїм юним вихованцям повести їх у ліс по
гриби.
І от ми зібралися і пішли. (В течку я прихопив два буханці
хліба; на всяк випадок взяв з собою і компас).
В групу я включив лише своїх справжніх добрих приятелів —
учнів як українських, так і російських клясів, бо на першому році викладав
свій предмет в українських і російських клясах. Всього
двадцять учнів.
Всі діти хотіли йти поряд мене, терлися коло мене, безцеремонно
відтісняючи один одного. Говорили всі разом і про все
нараз. А я — за звичкою — не помічаючи, відповідав то по-українськи,
то по-російськи.
Один школярик — гарненька дитина з благородним інтелігентним
личком і великими сумними очима — не міг собі уявити
улюбленого вчителя в ролі флюгера.
Він зупинився вражений.
— Ігоре Петровичу!.. Ігоре Петровичу! Як же так!.. Нас, українців,
тут більшість... А ви... їх усього двоє... Та й вони українці.
Хитрі батьки записали їх до російської школи... Як же так, Ігоре Петровичу!..
Я знітився.
Несподівана дошкульна атака в напрямку моєї прихованої
ахіллесової п'яти, вимоглива любов і непідробна щира стурбованість
поклала мене, як то кажуть, на обидві лопатки.
Та що я міг відповісти цій милосердній дитині з високорозвиненим
почуттям совісти, порядности й обов'язку!.. Хіба в людській
мові є слова, якими я міг витлумачити хлопчикові, чому
учитель, людина з вищою освітою і значним життєвим досвідом
у праці роздвоюється Чому на лекції з учнями говорить
рідною мовою, а на перерві, в учительській з колегами, вдома з сусідами
— вживає "другу рідну мову"! І чому росіянин — в тих же
умовах — ніякої "другої рідної мови" не визнає!
Хіба здорова дитина здатна таке збагнути, якщо того не розуміє
учитель!.. Хлопчикові сказати того не можна було, — він не
зрозумів би, не повірив би, шо таке можливе!..
При загальній розмові мені не трудно було ухилитись від
"депутатського запиту" розумної і спостережливої дитини.
Але відтоді цей запит уже ніколи не полишав мене.
Непримітно сплило два з половиною десятки років, і моя, і
твоя молодість. З пам'яті випало ім'я і прізвище хлопчика. Але
прекрасне личко, а надто докірливі оченята я відтворив би навіть
тепер, якби, звісно, мав хист художника-портретиста.
226