КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
ція історії Попелюшки — картина «Принцеса на бобах» (1997). Зустріч спадкової
аристократки з шляхетного роду Шереметьєвих, зануреної в злиденне
життя, і прагматичного представника «нової» генерації українців перетворюється
на романтичну історію кохання, створену цілком за голлівудською
моделлю. Картина стала лідером прокату і фаворитом глядацького успіху.
На тлі програмної орієнтації вітчизняного екранного продукту 1990-х
на «принаджування глядачів» легко простежуються кілька шляхів, головними
з яких можна вважати наступні два: шлях перший — підвищення видовищності
твору, його розважального потенціалу; шлях другий — намагання
зацікавити глядача «гарячим матеріалом» (демонстрування прихованих сторін
людських стосунків, екранізування сенсаційних історій, справжніх
та вигаданих компроматів тощо). Перший шлях не виправдав себе через
неспроможність вітчизняного кінематографа конкурувати з високотехнологічним
виробництвом західноєвропейської, а тим більше американської
кіноіндустрії. Друга модель утримувала в собі елемент уповільненого самознищення
— вона вела глядача до перенасичення.
Екранне видовище, що прагне уваги глядацького загалу, базується
на засадах свідомої орієнтації на вимоги та бажання «мас», внаслідок чого
відбувається імітація мистецьких моделей, запровадження їх спрощеної
форми, використання задля досягнення комерційної успішності. Проте саме
фільми, розраховані на широке коло глядачів, формують «мейнстрім» —
«основний потік», без чого така фінансовомістка галузь, як кінематограф,
не має шансів перетворитися на індустрію.
З погляду модерністичної кінокритики відверта орієнтація на масовість є
згубною для мистецтва і культури в іпостасі високих взірців. Щоправда, доба
постмодерну спричинила зміну «інтелектуальної моди» та критеріїв мистецької
оцінки творів. Проте шляхом творчого експерименту й вільного самовияву
наважуються йти лише окремі творчі особистості. Очевидно, саме тому
кількість картин, що їх можна назвати справжніми Подіями, обмежена.
Цікаво, як самі режисери-практики інтерпретували смисл і значення
авторського «послання» реципієнтові в оновлених етико-естетичних координатах
сучасності. Скориставшись дефініцією кінорежисера і теоретика
процесу творення Ю. Іллєнка — «твір є інтуїцією «Я», покладеною
в просторі-часі…, що втрачає свободу, проте сублімує втрачену свободу
в Образ через одухотворення» … «твір з допомогою митця робить стрибок:
з життя у вічність. Перехід в інший просторово-часовий вимір і є гносеологічною
ознакою становлення художнього твору» 11 . Іншими словами, твір як
11 Іллєнко Ю. Парадигма кіно. — К., 1999. — С. 129, 130.
100