КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
ня КНУКіМ, що різнились не стільки за технікою виконання, скільки за
етико-естетичними принципами.
Дві повнометражні ігрові стрічки Панорами «Татарський триптих»
Олександра Муратова та «Секонд хенд» Ярослава Лупія були певною мірою
симптоматичні. Перша вразила свіжими обличчями молодих акторів, випускників
татарського курсу. Друга — програмною вторинністю, винесеною
у назву цього тріллеру.
Більше зацікавлення викликають роботи молодих.
Оскільки при огляді різнопланового матеріалу важко уникнути мозаїчного
підходу, для зручності типологізації видалось доцільним умовно поділити
загальний масив робіт на кілька категорій (звісно, не претендуючи на академічну
вичерпність та стрункість систематизації). Серед них: відверто учнівські,
претензійні, традиційні, тенденційні, експериментальні та радикальні.
Сказати прямо, радикально-епатажних картин було небагато. Як це
не дивно, фільмам молодих зазвичай не вистачає розкутості та неординарних
рішень. На словах — ладні перевернути світ, а роботи виходять переважно
поміркованими (якщо не конформістськими), такими, що наслідують
«батьківське кіно».
Найбільш радикальним (принаймні за ступенем відвертості) слід визнати
фільм «Початок» Оксани Чепелик, де сцени пологів поєднуються у перехресному
монтажі з фрагментами хроніки подій листопаду 2004 року, утворюючи
образ болісного але переможного акту народження нового (дитини,
світопорядку, дискурсу тощо).
Серед найбільш тенденційних робіт — «Останній осінній листок»,
створений за відомим сюжетом О’Генрі. Сценарист і режисер Володимир
Жилко адаптував фабулу до сучасності: «Данський художник рятує українську
балерину — жертву чорнобильської катастрофи». Очевидно, бажаючи
уникнути помсти від привиду автора спотвореного оповідання, Жилко «елегантно»
вводить у канву фільму самого сера О’Генрі в образі дивакамільйонера.
Про неадекватність цього персонажу свідчить не стільки його
вельми «оригінальна» манера курити сигари, скільки бажання за мільйон
«зелених» придбати прямо-таки страхітливу «мазню» данського художника.
Якби фільм подивилася людина, не знайома з творчістю американського
письменника, прекрасного новеліста, то могла б вирішити, що цю нісенітницю
вигадав нудний графоман без смаку і розуміння природи людських стосунків.
Для встановлення «діагнозу» авторові пафосних діалогів вистачило
би однієї фрази героїні: «Не свисти!» — вимагає хвора балерина від свого
чоловіка. І дорікає: «Я помираю, а ти свистиш. У вас, данців, немає серця!».
Втім, у екранній «адаптації» В. Жилка оригінальна літературна основа по-
194