КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
За приклад перший оберемо документальний повнометражний фільм
з циклу, присвяченого київським святиням, «Михайлівський Золотоверхий»
Василя Вітра (режисер фільму Василь Вітер — учень Віктора Кісіна, довгий
час працював на «Укртелефільмі»). Фільм замислювався як літопис і знімався
методом кіноспостереження упродовж п’яти років: з 1997-го року —
до 2002–го. Порівнюючи багаторічний термін кіноспостереження з хронометражем
готової стрічки (1 година 21 хвилина), мимоволі замислюєшся над
цінністю документального кадру, що визначається не тільки витраченим
часом та грошима, а й закарбованою на плівку пам’яттю…
Михайлівський собор — один з найбільш вишуканих храмів Києва,
понад вісім століть стояв на високій кручі. Трагедією для святині став демонічний
карнавал історії, коли збурений натовп, відрікаючись від Бога, в атеїстичному
ажіотажі пустив на переплавку господні заповіді і церковні дзвони,
почав грабувати святині, спалювати ікони, висаджувати у повітря храми.
У вирі нігілістичного шабашу було знищено і храм покровителя Києва —
Архістратига Михаїла, позбавлено місто його небесного захисника.
Кадри хроніки, змонтовані за принципом «атракціонів», викликають
ок рім емоцій, усвідомлення карнавальної природи демонічного перевороту…
Втім, фільм — не про тих людей, що руйнували храм, а про тих, хто цю
святиню відбудовував. За режисерським задумом у стрічці будівництво
Собору постає не стільки відродженням архітектурної пам’ятки, скільки
встановленням стосунків з Вічністю. Основні драматургічні важелі картини
— в тому, як піднімається до небес дзвіниця, а разом з нею — розгортається
вертикаль духовності, відновлюється історична справедливість.
Авторами фільму задокументовано хід реконструкції: від початку робіт
— з моменту відкриття автентичних підмурків храму, що сягають в глибини
ХІІ ст., коли 1108 року храм був заснований онуком Ярослава Мудрого.
Глядач стає наче учасником подій. Він має змогу стежити, як на розкопках
знаходять давню гривню, як поступово зростає, тягнеться до неба будівля,
як із струмка гарячого металу народжується дзвін, а у ньому — зароджуються
звуки. Дзвін — дзвони — дзвіниця…
Наче диво, повільний рух вантажної платформи, що везе передранішніми
вулицями сонного міста золочене склепіння до храму. Злітають бані
до неба, укладаються на барабан дзвіниці, прикрашений апостольськими лика
ми, і знов стає Михайлівський золотоверхим… Храм прикрашають: ікони
з рук в руки передають лаштуванням, по кальках оригіналів відновлюють
автентичні смальтові мозаїки, перевіряють акустику склепінь, відтворюють
образи святих на стінах храму — вкладають в храм душу.
162