КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
у вирі буремних подій перетинаються долі людей з різних часів та географічних
просторів, будь то Америка чи Нагорний Карабах. Документальні кадри
сьогодення і вишукані епізоди німих стрічок за участі Віри Холодної — все,
що потрапляє під винесений у назву знак пунктуації виявляється життям,
буттям, сповненим захоплення і болю, грандіозних катаклізмів і дрібних
проблем.
Певною віхою для пострадянського неігрового кіно можна вважати
безностальгічне прощання з країною, яка розпалась, у фільмах Олександра
Роднянського «Прощавай, СРСР. Фільм перший» (1991/1992) та «Прощавай,
СРСР. Фільм другий» (1994), де історія радянської держави взагалі постає
послідовністю кровопролитних воєн та переворотів, що не вщухають. Автор
доводить: звикнувши до атмосфери експансії, дехто припинив помічати спалахи
нових конфліктів.
Узагальнюючи окреслений кінематографічний ландшафт, закономірно
констатувати: часи «перебудови» призвели до руйнації тоталітарного суспільства
і як наслідок — до нової зміни міфосвідомості, що відразу ж виявило
себе на «кінематографічній ниві». Якщо протягом довгих років поле
культури для України було позначено штучним послабленням традицій ного
та національного за рахунок гі пертрофування політичного, то з се редини
80-х спостерігаємо зво ротний процес — зміну політичної ідеологічної доктрини
на національ ну. Втім оптимістичні сподівання на миттєве відродження
національного кінематографа на якісно новому рівні виявилися марними…
Замість відпрацювання перспективної моделі, кінематограф пішов шляхом
тотального запере чення цінностей минулої доби. Хви ля фільмів, у яких критично
вивча лися реалії близького радянського минулого, отримала влучну
назву «чорнушної». Це був своєрідний бунт, просякнутий викривальним
пафосом, що не є перспективним шляхом для розвитку. Розвиток потребує
позитивної програми, конструктивної ідеї творення…
«Істернізація» замість «совєтизації»
Така тенденція намітилась на початку 90-х років, коли кіно незалежної
України почало шукати своє «національне обличчя» та куль турну самототожність.
При чому одним з шляхів досягнення ідентичності виявилось створення
своєрідних «істернів» (на зразок західних вестернів, тільки на національному
матеріалі). Йдеться про творення нового кінематографічного міфу.
Назвемо лише кілька вітчизняних «істернів»: «Козаки йдуть» (1991, Сергій
Омельчук), «Три майся, козаче!» (1991, Віктор Семанів), «Дорога на Січ»
64