КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
на Далекий Схід. Цю роботу слід вважати дослідницькою. Режисер шукає
образне рішення для цілком реальної ситуації: понад три мільйони українців,
чиї зв’язки з батьківщиною були обрубані війнами і різними історичними
катаклізмами, перестали «бути українцями», тобто більше не ідентифікують
себе такими. Єдине, що успадковували вони разом з українськими прізвищами
від своїх предків — пісні. Проте, самі виконавці в більшості випадків
не розуміють, про що саме вони співають. Задля якнайповнішого викриття
диковини такого становища, режисер застосовує нехитрий прийом — зворотний
запуск плівки. Відповідно всі персонажі починають рухатися задом
наперед, що нагадує пластику магічних ритуалів, покликаних повернути час
назад. «Зворотна» зйомка перетворює мову персонажів на незрозумілу
абракадабру. Лише тексти народних пісень, які читає з товстої книги
«Зелена Україна» місцевий житель, звучать знайомо. Для досягнення такого
ефекту в умовах зворотного запуску плівки, читати довелося з кінця
до початку. У «Піснях забутих» зроблено спробу створення образу «світу
шкереберть», в якому майже все виглядає цілком звичним. Живуть собі люди
в охайних хатинках, вирощують кукурудзу і соняшники, співають
«Запрягайте, хлопці, коней!», але для України вони «відрізана скиба».
Починається і закінчується фільм титром «У 1882–1914 роках на Далекий
Схід було добровільно переселено понад 2 мільйони українців. Вони склали
65% населення Далекого Сходу і абсолютну більшість далекосхідного селянства».
Оригінальний погляд на «українців у світі» представила Оксана Чепелик
в «Вертикальній подорожі» (2001). Задля адекватного розуміння цього
твору необхідно познайомиться з авторською концепцією, яку наводимо
дослівно: «Ліфт багатоповерхового будинку розглядається як паралель мі грації.
Він використовується як метафора транскультурної подорожі».
А у екранному втіленні це виглядає так: кабіна ліфта, рухаючись угору
і повертаючись вниз, розкриває двері в різних точках світу. Чом би і ні? Існує
ж «Вікно до Парижу» (1993) Юрія Маміна, або в «Патріотичній комедії»
(1992) Володимира Хотиненка підвал родинного гнізда, оздоблений системою
каналізаційних люків, що ведуть в усі світові столиці. У стрічці Оксани
Чепелик поїздка в ліфті постає своєрідним вертикальним «роад-муві», іншоформою
«щоденної подорожі», а шахта ліфта інтерпретується як «паралель
еміграції»: просування вгору парадоксально завершується на «нульовій»
відмітці — на березі океану, в єднанні людини з природою. Назва картини
прозоро посилає до авангардистських «зорових симфоній» (зокрема —
до «Вертикальної симфонії» Вікінга Еггеллінга), доповнюючи типологічний
зв’язок з «авнгардом» зв’язком генетичним.
124