КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
ром акторського пантеону, зігравши дві дуже помітні головні ролі, створивши
образ батька в російсько-українському проекті «Водій для Віри» (2004,
Павло Чухрай) та у російському фільмі «Свої» (2004, Дмитро Месхієв).
Опальний генерал Сєров у картині «Водій для Віри» та колись розкуркулений
Старик — сільській староста часів окупації у фільмі «Свої», різняться
вдачею та умовами існування, проте їх об’єднує прихована за зовнішньою
суворістю, зворушлива батьківська турбота про чад своїх. Повернення символічного
«імені батька» і образу батька на вітчизняний екран — одна
з характерних прикмет періоду, що ніби «замикає» цикл звільнення. Екран
видбив фази цього процесу — від спростування культу «Отця народів»,
через позбування меншовартісного комплексу «сирітства», до знакового
повернення батьківського архетипу на український екран наприкінці другого
десятиліття незалежності, що стало свідченням здолання громадською
спільнотою кризи ідентифікації, ознакою усвідомлення незалежності й самодостатності,
отже — певної гармонізації стосунків із світом.
Утім, в кінематографі України 2000-х продовжував існувати корпус
фільмів, що, успадкувавши традиції «міської прози» від «кіношістдесятництва»,
репрезентували вимір екзистенційної кризи нашого сучасника, суб’-
єкта, сповненого рефлексій і роздумів, якого доба суспільних пертурбацій
з необхідністю ставила перед непростим вибором. Так було на хвилі «відлиги»,
а згодом повторилось у вирі перебудовчих процесів. У цьому розумінні
кінематограф «перебудови» розпочався там, де завершився кінематограф
«відлиги», а наступні радикальні зміни соціально-політичних параметрів
світу обумовили появу нових аспектів у буттєвій драмі представника мислячого
«прошарку» межі століть.
Своєрідність реалізації принципу
«Тут і Тепер» у «міській прозі» ХХІ ст.
Звертаючись до специфіки фільмів «міської прози» 2000-х років, насамперед
спадають на думку учуднення та відсторонення, які дедалі набувають статусу
одного з панівних принципів смислоутворення у вимірі незбагненної
реальності кіносвіту Кіри Муратової, де панують своя етика та власна естетика.
Цікавими видаються також топологія, антропологія й танатологія
цього космосу. Звісно, такі серйозні аспекти потребують глибокого вивчення,
втім навіть з побіжного огляду, приміром, танатичних тенденцій, помітно:
смерть присутня або на вербальному рівні, або ж візуально практично
в усіх фільмах режисера, починаючи з картини «Пізнаючи білий світ», в екс-
150