КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
винесено символи гетьманської влади і незалежності України — «Гетьманські
клейноди». Події картини відбуваються в Україні XVII ст., одразу після смерті
Богдана Хмельницького, коли його син Юрій усунув від влади гетьмана
Виговського. Прибічники Богдана Хмельницького допомагають його доньці
Олені врятувати клейноди, а тим самим підтримати законність інституту влади
в державі. Фільм містить досить натуралістичну сцену страти одного з героїв
шляхом насаджування «на палю». Варварська технологія, до того відома
глядачам хіба що за фільмом польського режисера Єжи Гофмана «Потоп»,
стала своєрідним візуальним шоком, що цілком вірогідно, на смисловому рівні
мав продемонструвати жорсткість боротьби за клейноди вищої влади,
задіявши прийоми асоціативної історичної ретроспекції.
Режисер торкається у фільмі історичних аспектів консолідації українців
навколо сильної особистості, що є однією з провідних у вітчизняному
історичному кіно. У творах, розрахованих на широкого глядача, фабульні
перипетії зазвичай «упаковані» у «маскультні» формули, де ясно розділені
ролі «хороших хлопців», які воюють «за перемогу добра і справедливості»
і тих, хто стоїть їм на перешкоді. Такі ідеологічні послання набувають
додаткової переконливості при розчиненні у фактах реальної історії. Отже,
пошуки справжності достеменно збігаються з шуканням своєрідної системи
підтверджень-алібі (тер мін Жана Бодріяра) істинного представлення подій,
тобто саме такими, «як вони були насправді». Жан Бодріяр формулює сенс
цього тяжіння: «Як побудува ти собі давні руїни», пояснюючи намагання
здійснити «втечу в часі»— метафоричний відхід в історичне минуле —
наївним сподіванням, що версія історичного минулого є «легендою», яка
а priori характеризується коефіцієнтом достовірності. Втім, оскільки її
специфічне переживання виявляє залежність від доби та стилю, вона сама є
функцією середовища та часу. Все минуле залучається в обіг, у цикл вжитку
— екрани заповнилися знаками та ідо лами, які «відсилають» до чогось,
не важливо, справжнього чи вигаданого» 2 . Відтак, подібні «походи в історію»
мають за мету насамперед вирішення проблем цілком сучасних. Факти
минулого отримують специфічне переломлення. Передбачається, що перемоги
персонажів, інтерпретованих як позитивні, метонімічно переносяться
на сферу політики або соціального буття.
Як свідчить практика, кінематографічні апеляції стосуються переважно
найближчого шару історії та куль тури або ж больових точок колективного
несвідомого. В українському кіно «вісь апеля цій» утворюється оголеним
нервом колективної історичної пам’яті.
2 Бодрийяр Ж. Система вещей. — М., 2001. — С. 90.
72