КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
Мотиви нерозривного зв’язку із землею предків домінують у фільмі
«Старі люди» (2001) Валентина і Максима Васяновичів, що у певному значенні
став для них «сімейним» фільмом. Брати знімали його у селі, звідки
походить їхній рід, а в головній ролі зайняли власну тітку (її оригінальний
монолог став стрижнем фільму). Решта персонажів-односельців — також
виявляється далекими родичами, оскільки третина села носить прізвище
Васяновичі. Ключові персонажі цього «молодого кіно» значно старші
«середнього віку». Літні люди живуть в гармонії з світом і у згоді з собою.
На екрані — простота, аскетизм, навіть якась підкреслена «сірість» побуту,
а інтонація подачі матеріалу світла, портрети людей похилого віку викликають
майже ідилічні почуття. Можливо, тому, що вони є органічною частиною
власного світу, їм не знайома щімка, немов хвороба, ностальгія — туга,
що виникає у відриві від рідної землі. До переваг фільму слід віднести шанобливе
ставлення до матеріалу, доброзичливе відтворення рис невимогливого
буття Поліського села. Пісні, що звучать на саунд-треку, є реальним автентичним
співом. І все ж ця неігрова картина, вочевидь, не вміщується в рамки
традиційного документального кінематографа. Стрічка «Старі люди» стала
ще одним доказом плідності і невичерпності теми повернення до витоків.
На початку другого десятиліття незалежності кіно більш-менш вийшло
з гострого періоду «дитячої хвороби» самоідентифікації. Криза ідентифікації
на початку ХХІ ст. не минулася, вона просто з’їхала в іншу площину, де
актуалізація архетипів національної культури — звернення до коренів, витоків,
джерел (ґрунтовий період) — шукає перетинів з конкретикою подій
реальної історії та її дієвих персонажів. Така стратегія у пошуках продуктивної
національної ідеї та місткої формули етнічної унікальності у вимірі екрану
початку 2000-х сполучається із закономірною появою нових тем, героїв
і сюжетів більш загального штибу. Зокрема розробляється варіативна тема
маргіналізації особистості, «розколотої» свідомості суб’єкта, запроваджуються
інші спроби «вписатися» в кінематографічний контекст «глобальної
Європи». Ці відчайдушні замахи на європейськість стали однією з «модних»
тенденцій вітчизняного кінопроцесу нової доби, викликаючи закономірне
питання: чи потрібно «втискуватися» туди, де ми давно і органічно існуємо?
Спроби інтегрування
до «Європейського кінохронотопу»
Одразу зазначимо, що принципову відмінність європейського кіно у порівнянні,
припустимо, з американським, вбачаємо у, так би мовити, векторному
125