КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Дивимось українське
відуальних переживань, такий автор наче перебуває «поза кодом» класичної
історії кіно, вирішуючи, так би мовити, «актуальні проблеми аудіовізуальних
комунікацій». Щось подібне спостерігаємо у фільмі «Eurovision
Transcarpethia» (Петро Померанцев, 31 хв.). Задавшись питанням «Де саме
знаходиться Європа?», автор — виходець з України, вихованець Вищих курсів
сценаристів та режисерів, якій все свідоме життя прожив у Західній
Європі, досліджує мультикультурну ситуацію на забутому гірському пасмі.
Етнографічні пошуки та відкриття, що велися на замовлення британського
Channel Four, оформились радше у пізнавальну телепередачу, що презентує
багатоголосся закарпатського краю. І не тільки. Фактурні персонажі, краєвиди
Закарпаття, старовинні обряди та пісні — своєрідний «музей» для західного
глядача і водночас — пародія на співочі конкурси «Євробачення»,
адже кожен народ презентований у фільмі насамперед піснями. «Номінанти»
на європейськість виглядають доволі дивно. П’яний циганській барон (він же
депутат від свого села) серед занедбаних брудних дітлахів; глухоніма українська
бабця, якій несила збагнути навіть поняття «Європа», і стара розпачливо
пояснює своє ставлення до цієї дивини жестами та нечленороздільними
вигуками-зойками; безногий росіянин на інвалідному візку (камера вперто
фіксує увагу на культях обох ніг, «обрізаючи» голову діда, поки той співає
пісні воєнного часу). Ця та інша «екзотика» — болісно асоціюється з ще
одним винаходом освіченої Європи — кунсткамерою. У сюжеті «Русини»
йдеться про ладних та красивих співачок дівочого хору. Виявляється, єдиним
бажанням їхньої керівниці-диригента виявляється прагматичноменшовартісне:
аби дівчат засватали цивілізовані європейці — «нехай живуть
вони добре». Симпатична дівчинка, проспівавши: «Гори й полонини,
ріки і поля — це рідна Україна — єдина в нас вона», скаржиться, що їй «заважає
дихати» складне оздоблення вдягнутого до урочистостей національного
костюму. Виявляється, це вбрання — пишна імітація. Персонажем наступної
новели обрано майстра імітації, який імітує рулади й мелодії пташиного
співу за допомогою шматочка целулоїдної плівки, встромленого під
язик. Під фінал автор фільму запроваджує бобслей «номінантів» свого дивного
«конкурсу» претендентів на «європейськість». Фрагменти динамічно
змінюються: 10, 9, 8 … — зворотній відлік кліпів, наче поворотній біг годинникової
стрілки — прихований лейтмотив фільму: в серці Європи живуть
«Інші», автентика яких виразно протистоїть європейській глобалізації (і
цивілізації), бо живуть ці люди за своїм власним часом, що вимірюється
не роками, днями, годинами, а тривалістю пір року, ритмом пісень «призабутих
предків». На жаль, у зацікавленому погляді автора присутня своєрідна
«європейська зверхність», яка заважає йому щиро полюбити своїх героїв.
209