КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
Містичним чином у вимірі екрану відбувається реконструкція часу —
ефемерної субстанції, причетної до вічності. У постійному прагненні отримати
владу над часом, людина давно вигадала для нього таку хитромудру
«пастку», як мистецтво: скульптура, живопис, фотографія, рухомі зображення
на кіноплівці. Втім, найбільш вільно володіє часом людська пам’ять.
Подумки повертаючись у минуле, ми певним чином пануємо над ним, відтворюючи
у спогадах звуки, аромати, неповторну атмосферу, окремі прикмети
доби — суттєві дрібниці, деталі, що захоплюють нас в полон асоціацій,
відкидаючи у забуте «давно», ненадовго спростовуючи аксіому про невблаганність
Хроносу. Так і в картині Юлії Лазоревської час виразно повертає
в зворотній бік, руйнуючи звичну аксіоматику.
Глядач наче потрапляє у Київ зрізу кількох передвоєних років — дзвіниця
Лаври, Хрещатик, старі подільські дворики, круті вулички знаменитого
Євбазу — суміш української, російської, єврейської, польської мов.
Місто, де живуть люди із своїми щоденними проблемами і маленькими
радощами. Дядя Володя розвозить у фургоні духмяний хліб, у вихідні —
залюбки відвідує іподром, а поряд живе скульптор, який працює навіть по
святах — він робить дивні фігури, прототипами до яких стають, можливо,
його сусіди: «золота людина» тьотя Ципа, Красуня, робітниця бляшаної
фаб рики. Колоритні персонажі, як-от босяк Лампадка — євбазівський аналог
подільського Гоп-Стопа і дивакуватий виконавець сороміцьких пісень
на прізвисько «Сенька Винуват»; лахмітник-книголюб і молочниця тьотя
Рива, що завела протигаз для корови, інші герої коротких історій, наче
ожи вають, стають реальними. Так само, як бій годинника в кабінеті лікаря
Льва Абрамовича, як грати на вікнах будинків, що практично вросли
в землю. Дивний добір речей, згадуваних оповідачами окремих новел (наган
та скрипка, старий рояль під абажуром або громіздкий буфет), виглядає
не менш реалістичним, аніж чудернацькі предмети в кадрі, начебто занесені
сюди вітром передвоєнної пори. Тут і антикварний репортерський більдапарат,
і затертий благенький стілець, що, вірогідно, зберігся з часів затісних
комуналок. Ці прикмети предметного світу, як і деталі окремих характерів
та доль мають невимовну чарівність, приваблюють, «втягують», гіпнотизують
аж до того, що не одразу приходить усвідомлення, про що насправді
цей фільм.
Поступово оповіді соціалізуються, в них проникають хвилюючі слова
та словосполучення: «учбові тривоги ОСВІАХІМу», «стрільби», Хол Хін
Гол, «шпигуни», «вороги народу», «чорний ворон», проте, навіть ці страшні
прикмети часу згадуються без напруги. Приємна літня пані спокійно, зворушливо,
безпафосно розповідає про кохання дівчини Бронечки та знаного
165