КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кіно в Україні часів «перебудови»
у трагічній розповіді про жіночу самотність («Довгі проводи») прискіпливі
цензори побачили лише спробу відстояти суб’єктивно-обивательське розуміння
смислу буття, «викривлене зображення нашого способу життя, неправильний
показ взаємин між радянськими людьми» (з наказу голови Комітету
з питань кінематографії від 14 лютого 1972 року «Про серйозні недоліки
в роботі дирекції Одеської кіностудії по керівництву творчим процесом») 3 .
Глядачеві вдалось побачити ці фільми Кіри Муратової лише у 1987 році,
коли з цих мистецьких творів було знято «провину», яка містилась лише
у тому, що вони випередили час, руйнуючи сталий соцреалістичний міф про
жінку, провіщуючи трансформації законів існування нуклеарної сім’ї.
Знищення К. Муратовою звичних стереотипів презентації «homo soveticus»
було своєрідним бунтом проти заборон і певною мірою окреслило шлях
подальшого плідного ухилення від тиску офіційної міфології: через реалізацію
принципу «Тут і Тепер». Йдеться про оригінальне явище в українському
кіно, що здобуло назву «міської прози» (у даному випадку ми використовуємо
термін, поширений в літературній критиці та літературознавстві 60-х —
80-х років з метою вирізнення від фільмів міфопоетичного напряму). У «прозаїчній»
стилістиці на кіностудіях України працювали такі талановиті режисери,
як К. Муратова, Р. Балаян, К. Єршов, В. Тодоровський, В. Криштофович,
та інші. Їх фільми, поставлені у роки «застою», сприймалися як своєрідне
заперечення канонізованого соцреалізму. Адже об’єктом дослідження фільмів
«міської прози» була людина, її доля, що означало певну переорієнтацію
свідомості, перехід від «колективізму» до «індивідуалізму». Герої «міської
прози» не схожі на соціалізовані кліше, їхні проблеми — це справжні людські
проблеми, пов’язані з радісними й гіркими хвилинами життя. Таким
чином, «міська проза» з одного боку намагалася протистояти державному
тиску, з іншого — вписала проблематику фільмів українського кінематографа
в тематичний контекст європейського кіно. З часом екзистенціальна
самотність кіногероїв продовжує поглиблюватися, аби наприкінці 80-х років
проявитись на екрані своєрідним духовним декадансом — остаточним усвідомленням
персонажами своєї безпритульності.
Тема самотності, людського непорозуміння, що визначила спрямованість
фільмів «Польоти уві сні та наяву» (1983) режисера Романа Балаяна;
«Жінки жартують серйозно» (1981), «Грачі» (1983) — обидва режисера
Костянтина Єршова, інших творів напрямку «міської прози» першої половини
1980-х років, отримала розвиток й логічне продовження на схилку 80-х
3 Цит. за: Брюховецька Л. Арештовані фільми України // Кіно-Театр. — 1995. —
№ 1. — С. 8.
35