КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кіно в Україні часів «перебудови»
Такий концепт видавався досить ризикованим на тлі розгортання
інформаційної революції, коли радикальна трансформація сфери буття
людини була пов’язана саме з активним розвитком засобів комунікації
та нових інформаційних технологій, коли, здавалося, розвиток екранної
культури потрапив в міцну залежність від слова. Досить згадати «інфантильну»
тенденцію до тотальної вербалізації, «проговорення» усього — думок,
мрій, почуттів у дедалі популярніших телесеріалах та у деяких фільмах, вражених,
бацилою «телевізійності». Тільки найбільш «продвинуті» митці знаходять
засоби опиратися диктату «нормативного» словника, намагаються
уникати домінування слова як такого, викривають його облудність.
Повстання проти слова, що часом «грішить» відсутністю самототожності
понять, маркірованих затертими штампами та розхожими кліше, зрештою
— це своєрідний радикальний бунт проти пустопорожності словесної
форми. Кіра Муратова від перших своїх фільмів завжди цікаво працювала
із словом, намагаючись викрити його безглуздість різними засобами.
У подальших роботах режисера слово продовжує поступово перетворюватись
на фетиш, а діалоги персонажів — на монологи, що є метафоричним
еквівалентом відсутності взаєморозуміння між людьми та репрезентацією
буттєвої самотності героїв, їхньої хворобливої самозосередженості. Згодом,
в картині «Лист до Америки» (1999) режисер намагається використати слово
як замінник дії та засіб маніпуляції: квартирантка замість плати за помешкання
видає хазяїну (млявому інтелігентові) потоки брехливих, облудних
слів, а той, в свою чергу, начитує звуковий лист до Америки, готуючись відіслати
колишній подрузі за океан своє вербалізоване світовідношення, плюнувши
на завершення відеопослання в об’єктив камери — така-собі радикальна
позавербальна дія, що виглядає антитезою фінальному «поцілунку
в діафрагму», характерному для американського кіно.
Не менш кардинально зневіра у слові знайшла прояв у творах прихильників
поетичного типу кіновисловлювання. «Дислексична» тенденція досягає
свого апогею в майже програмній відмові від слова у фільмі Юрія Іллєнка
«Лебедине озеро. Зона» (1989).
Варто принагідно згадати, як свого часу культивована роками у вітчизняному
кіно традиція позавербального створення кінообразу відкрила шлях
уникнення ідеологічного диктату творам міфопоетичного напряму. Апологія
поетичного мислення вдало протистояла риторичному типу культури, що
універсалізував використання слова як способу членороздільного вияву
будь-якої думки або почуття. З огляду на сталінську ідею про формування
думок виключно у вербальній формі, досвід візуально-поетичного мислення
сприймався як своєрідний вияв дисидентства. Адже поетичний візуальний
41