КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
Це видовище переважно не політичне, а — артистичне, орієнтоване
на зв’язок з театром, живописом, світлописом. Алегоричний дивертисмент
Смерті, яка у весільному вбранні мчить повз уламки цивілізацій в ірреальному
світі, сповненому чорної еротики, це — кривавий карнавал, історичний
вертеп, що відбувається в симулятивному часі-просторі, сповненому імітацій
та містифікацій. Водночас це — щільно запакований художній універсум, де
елементи авангардного мистецтва сполучаються з відвертим кітчем (на межі
«ширнепотребу»). Подібне замирення кітчу з авангардом — характерне для
постмодерністської культури, з іншого боку — данина традиції примхливого
бароко. Саме барокова парадоксальність, обтяжена «логікою» сюрреалізму,
а також сучасна іронія у ставленні до історії та інтенсивність письма дають
підстави сприймати «Мазепу» як твір доби необароко.
Водночас звернення Юрія Іллєнка до метаоповіді (чи то історія, релігія
або мистецтво) позначені постмодерністичною іронією та пародійністю.
Програмна деконструкція розумного обґрунтування історичного, міфологічного
або психологічного плану як апріорно безглуздих, вочевидь, мають
рятувати глядача від постійної загрози захоплення в полон новими міфами
та системами цінностей. Можливо, з тих же причин автор не тільки дозволяє
собі бути «на ти» з вічними цінностями, а й вписує їх в негативний контекст.
Картина просякнута духом епатажу з акцентуацією афективних вимірів
чуттєвості, зацікавленістю в першу чергу її патологічними аспектами (представлено
їх розгорнутий каталог: содомія, інцест, садомазохізм тощо). Така
маніфестація сексуальності цілком відповідає принципу «тілесності», що
його подибуємо в найавторитетніших теоретиків постструктуралізму
та постмодернізму, зокрема у М. Фуко, Ж. Дельоза та ін.
«Максимальна ентропія» на рівні композиції, помічена практично всіма
рецензентами, постає фактично спробою відтворити хаос життя за допомогою
фрагментарної кінооповіді. Внаслідок деструктивних аспектів практики
постмодернізму фільм нагадує руїну, уламки якої — це доведені до граничної
(абсурдної та божевільної) межі базові риси постмодерністичного твору.
Тому картину доречно вважати after-постмодерністською. Вона вочевидь
замикає коло в аналізі екзистенції — героя більш не існує (і це вже не перша
втрата героя в історії кіно!). Герой постав певною модальністю, інтерпретаційною
версією (або множинністю версій): Івана Мазепу грають три актора,
а ще — муляжі та машкари. Зрештою образ утворено системою масок, що
робить його сутність невловимою.
Годі відстежувати й логіку: «метафорична есеїстика» шукає «істинну
мудрість» по той бік логічного мислення. Передбачається, що в картині, яка
видається штучно вибудованим конструктом, розкриття смислу відбувати-
112