КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
Зазвичай дія іконічних, тобто зображальних, візуальних знаків зводиться
до виявлення означуваного за означником: «ікон» активізує у глядача певний
образ пам’яті за принципом подібності. «Зміна парадигми» мислення
у пострадянський період сприяла, зокрема, формуванню нової конвенційності.
Оскільки у ситуації трансформації ідейно-політичних засад суспільства
оновлені конвенції, тобто «домовленості» ще не встоялись, знаходячись
у фазі становлення, кожен отримав право на власну інтерпретацію образної
структури фільму. Ось чому знакові ряди (ікони, індекси і символи) твору
одними глядачами зчитувались у кодах ледь не євангельської притчі, а іншими
навпаки сприймалась у кардинально протилежному ключі.
Як і годиться для часів зміни міфосвідомості, кінематограф намагається
апелювати до витоків, до певного «першопочатку» панівного міфу, що цілком
закономірно. Аби збагнути, зрозуміти глибинний смисл наявних змін,
іноді варто простежити їхню приховану динаміку від метафізичного «нуля».
Можливо, саме з цією метою до часів НЕПу — до років становлення країни,
що наприкінці 80-х років знаходилась на межі розпаду, повертається Микола
Мащенко в екранізації забороненої радянською цензурою п’єси «Зона» (з
наголосом на останньому складі) українського драматурга Миколи Куліша.
В однойменному п’єсі фільмові «Зона» (1988, режисери — Микола Мащенко,
Сурен Шахбазян) автор відомої кінофрески «Комісари», створеної у добу
«відлиги», переосмислює ставлення до «стовпів комуністичної віри» (найміцніший
з них символічно зветься Брус) та їх ролі в розбудові держави.
У назву картини винесено найменування підступної хвороби, що вражає
зерно, перетворюючи колос на чорну гниль. Подібним захворюванням вражені
душі колишніх друзів та однодумців у боротьбі за світле комуністичне
майбутнє. Вони зваблені владою, розпустою, міщанством, пиятикою. Тільки
своєрідний духовний спадкоємець комісара Громова з картини «Комісари»,
Омелян Пуп, не може мовчки спостерігати за розвалом у суспільстві, за безладдям
та зловживаннями, що нова бюрократія цинічно прикриває красивими
лозунгами. Тотальне розчарування персонажу проявляється у послідовному
викритті брехні своїх однопартійців, і цей стихійний бунт підігрівається
горілкою. Принциповість змушує Пупа публічно визнати, що він «в партії
більше бути не може, проте і без партії життя не мислить». Закономірним
виходом для нього стає смерть. Втім, усіх його колишніх соратників очікує
або куля, або божевілля. Такого фатального переосмислення зазнала триєдність
комісарського «месіянізму» 7 , аскетизму та самозречення між двома
7 Тему комісарського «месіанізму» досліджував у публікаціях різних років Сергій
Тримбач.
44