КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
дитина інтуїтивно усвідомлює, що світ насправді більш різноманітний,
і малюк рветься в цю величезну розкриту невідомість. Життя вабить усіх, але
дорослі є обережнішими за дитину, більш поміркованими. Вони звично існують
в межах раціонально «опанованої» реальності. Їм не вистачає сміливості
відкритися життю. Вони більше не скоюють вчинків, використовуючи їх
замінники — слова, осколки роздумів. Їхні рефлексії в бездіяльності несуть
руйнівні функції, створюючи атмосферу, в якій персонажам все важче дихати.
Це і є основною темою, навколо якої будується весь фільм».
Сформульовані режисером думки лише додають переконання у тому,
що «Шум вітру» є типово європейським видовищем, для якого продукування
«шлейфу надзмістів» часом важливіше за семантичне наповнення кадру,
конкретику фабульного ряду. Перегляд таких фільмів нагадує можливість
зазирнути у сновидіння іншої людини або на цілком «законних» засадах
погортати її інтимні щоденники. Навіть якщо записи там не дуже конкретні
і не завжди зрозумілі, вони викликають у певної частини глядачів резонанси
глибинної спорідненості.
* * *
«Ти не хочеш попроситися в мій сон?», — вимовляє, розгойдуючись
в гамаку, героїня, звертаючись до свого чоловіка. Промінь заблукав в золотистих
завитках її волосся. Кадр напоєний розсіяним сонячним світлом.
« – Поцілуй мене так, щоб я прокинулася.
– Хіба ти спиш?
– Я сплю, і ти спиш, і всі сплять…
– Якщо хтось прокинеться — усі інші помруть від заздрості»…
Цей діалог героїв фільму можна вважати своєрідним епіграфом
до «Шуму вітру», адже вся картина представляється хвилюючою можливістю
завітати у царину снів і марень автора. Чи дано нам зрозуміти побачене?
Свого часу Олександр Еткинд в книзі «Ерос неможливого: історія психоаналізу
в Росії» наголошував, що «обрання душі дитячої, ніжної — необхідно
визнати за соціальну техніку епохи». Саме Еткінд запропонував перспективну
методологію дослідження «алхімії душі» — «між Едіпом
і Діонісом». Діоніс, очищений від слідів обридлої реальності у дусі німецького
романтизму, постає при цьому символом бездонної глибини (його потребує
кожен інтелектуал, шукаючи і знаходячи в розчахнутих глибинах брак
власної ідентичності). Универсалізму Діоніса протистоїть Едіп, суть якого
у відокремленні і визначеності. Його вчинки і відчуття глибоко індивідуальні.
Діоніс, навпаки, знімає протилежності індивіда і універсуму, дорослого
і дитини, чоловіка і жінки.
129