КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
Ольга Самолевська на диво точно вловила глибинну поетичність, приховану
в особистості майстрині, яка знаходилась у метафізичному діалозі
з Шевченком. Автор «Кобзаря» називав свої думи квітами й дітьми,
а «ді ти» Білокур — герої її картин та мрій — квіти, рослинні композиції
зна кового характеру. Світ прегарний, радісний, наче яскраво та барвисто
гаптований.
Окрім поетичного світовідчуття, режисера стрічки поєднують з її героїнею
спільні художні методи відтворення світу поза будь-які жанрові обмеження
та стильові канони. Можливо, це пояснює несподіване рішення автора
фільму: поряд з українськими народними піснями у виконанні Ніни
Матвієнко, в картині звучить музика Дж. Каччіні.
Структурний розподіл фільму на окремі частини («Атестат», «Сватання»,
«Самогубство», «Діти», «Щастя»…), нагадує організацію відомого
екранного «тексту» українського поетичного кіно (насамперед маємо
на увазі його маніфест — «Тіні забутих предків»). Спорідненість із згаданою
традицією викривається пластичним римуванням окремих епізодів, наявністю
лейтмотивів тощо. Часом спостерігаємо пряму візуалізацію метафор
поетичної мови, коли простір «танцює», виприскують сяючим соковитим
кольором яскраві протуберанці, заквітають барвистими мальвами та жоржинами
грати (до речі, грати навчального закладу, до якого не взяли вчитися
малярству героїню). Цитати з таких картин як «Камінний хрест» Леоніда
Осики, «Своя доля. Сон» Ігоря Малахова, лише підтверджують міцні зв’язки
твору з українським поетичним кіно, як ігровим, так і неігровим.
Закадровий текст фільму, на відміну від традиційної інформаційно
насиченої «об’єктивки», побудовано виключно на особистих записах, листах
Катерини Білокур… Глибоко інтимні рядки змушують по-іншому поглянути
на її живопис — через призму критеріїв та духовних принципів цієї
неординарної людини. У лірично-сповідальних, іноді таємничих фрагментах
послань мисткині відчуваються живі інтонації, що прориваються крізь час.
Мелодичні тексти сповнені замилування світом.
Контрапунктом до розкриття суто особистісного всесвіту Катерини
Білокур, на екрані створюється дещо абсурдний портрет століття, ровесницею
якого вона була, адже народилась 1900 року. Війна, смерть, нищівні
вибухи, груди мертвих тіл, лячні демонстрації воєнної сили… Цих страхіть
нема в картинах Катерини Білокур. Натомість — сміються соняшники, радіють
квіти, рясніють хліби, світяться соковиті виноградні грона — суцільний
калейдоскоп щастя. Видається, таємниця успіху художниці у тому, що її
картини налаштовані на катарсис, відтворюючи «ландшафт» внутрішнього
світу майстрині. В них — світлодайна енергія її особистості, що «поглинає
134