КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
моря приходить жінка-мати Умай. Їй доведеться народити дитину в світі, де
чоловіки винищують одне одного. Ситуація нагадує легенду, що Умай розповідала
своїй донці, а в результаті — сама потрапила до сакрального тексту.
Перетворюється на легенду і козак, тепер не є важливим, живий він чи помер:
тепер він Мамай — людина без імені — не бажає повернутися до свого роду,
внаслідок зради братів, і не може податися до оселі своєї коханої, родичі якої
вороже ставляться до чужинця. Відтепер доля Мамая — жити в дикому степу,
на межі двох світів, оспівувати воїнську історію, берегти честь і захищати світи
один від одного — від війни. В тому глибокий зміст картинок XVII ст., на яких
козак Мамай зображений не з шаблею на гарячому коні, а сидить він в позі
Буди та грає на немудрящому музичному інструменті. Він воїн, що береже
мир. Видається, саме в цьому унікальність місії України, що знаходиться
на межі світів — між Європою та Азією, між Заходом та Сходом.
Задля більш адекватного сприйняття авторського задуму, пропонуємо
фрагмент інтерв’ю з Олесем Саніним, що було записане невдовзі після
прем’єрного показу фільму та надруковане на сторінках часопису
«Кінофорум» 1 . За свідченням Олеся Саніна: «пошук кінематографічної
адекватності народним оповідям виявив, що епос у виконанні автентичного
носія-хранителя незмінно виявлявся настільки самодостатнім, що доповнювати
його картинкою або будь-яким трактуванням представлялося вандалізмом,
а тому я доручив озвучення моїм улюбленим голосам — Андрію Середі
і Лесю Сердюку. Хоча зараз я навіть шкодую, що тексти звучать дуже виразно,
і глядачі намагаються до них прислухатися, уловлюючи окремі слова.
Гадаю, нам слід було максимально нівелювати закадровий голос, до рівня
шепотів, інтонаційних і тембрових акцентів.
Вважаю, що в наше століття мова парадоксально втрачає частину своїх
колишніх функцій, залишаючись насамперед засобом комунікації. З’явився
навіть стійкий вираз — «мова міжнаціонального спілкування». В першу
чергу це такі поширені мови, як російська або англійська. Вони допомагають
людям контактувати один з одним, втрачаючи поступово при цьому свої
властивості засобу художнього висловлювання. Людям все більш звично
мислити образами, прочитуючи інформацію без слів — на рівні символів,
індексів, іконічних знаків (чому дуже сприяє розповсюдження Інтернету).
Нашим сучасникам все рідше доводиться вимовляти слова, щоб пояснити
свої вчинки, бажання тощо. Тому, думається, література все менше впливає
на театр, кіно, а все більше замикається на собі, у той час, як синтетичні
1 Олесь Санин: «Мне хотелось рассказать историю реального человека…» // Кинофорум
(Москва). — 2003. — № 4. — С. 19–23.
116