КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
«Приятель небіжчика» В. Криштофовича, «Сьомий маршрут» М. Іллєнка,
«Співачка Жозефіна й Мишачий народ» С. Маслобойщикова, «Голос трави»
Н. Мотузко та інші твори, що стали щаблями еволюціонування кіномови
і кіномовлення. У цей період заявили про себе представники генерації
«вісьмидесятників»: вийшли фільми «Шамара» (1994) Наталі Андрєйченко,
«Подарунок для Маргарет Тетчер» (1999) Вадима Кастеллі, «Про шалене
кохання, Снайпера і Космонавта» (1993), «Будемо жити!» (1995) та «Всім
привіт!» (2000) Дмитра Томашпольського, «Жорстока фантазія» (1994)
та «Дві Юлії» (1998) Альони Дем’яненко. У неігровому кіно привернув увагу
суто авторськими інтонаціями фільм «Гагарін, я вас любила!» (1994)
Валентини Руденко. Прихід нового покоління кінематографістів — ознака
живого кінопроцесу.
Отже, Мистецтво не зникло з екрану у скруті «малокартиння», особистість
Митця не було остаточно нівельовано: окремі авторські голоси, зберігаючи
яскраві індивідуальні ознаки, продовжували утворювати поліфонію
і залишалися засобами сакрального пізнання світу, досліджуючи феномени
Життя, Смерті, Любові, Творчості… Хоча середина 90-х перед багатьма кінематографістами
поставила руба проблему вибору: залишитися безробітним
або зрадити кіно з телебаченням.
Симптоматично, що тією мірою, як мистецтво кіно в Україні втрачало
статус «найголовнішого», функції «великого втішувача» перебирав на себе
найдемократишніший екран (ТБ та відео) — він став просвітницьким лікнепом,
співбесідником, психоаналітиком, джерелом етичної та естетичної насолоди,
постачаючи «споживачам» духовних цінностей мистецькі відлуння у зручній
фасовці з доставкою до дому. Глядач все більше призвичаювався до усамітненого
споживання культури. Чи вдасться повернути його в кінотеатри? А якщо
глядач повернеться у кінозали, то чи побачить він там кіно вітчизняного
виробника? Адже у боротьбі за рентабельність кінотеатри зазвичай надають
перевагу комерційно успішним картинам, переважно американського виробництва,
до того ж, не завжди найвищого ґатунку. Щось на кшталт демократичного
«fast-food» у сфері духовності. Практика показує, що саме легкі і приємні
у «засвоєнні» мейнстрімівські стрічки прокатники беруть в роботу більш
охоче, ніж артхаусні проекти, з якими треба вміло і системно працювати. Так
поступово пріоритети широкого глядацького загалу перетворюються на своєрідну
домінанту: продюсер орієнтується саме на такого глядача (за статистикою
середній вік відвідувачів кінотеатрів — 20 років) з його смаками й потребами.
А режисер стрімко втрачає свій статус Деміурга — найважливішої
особи творчого процесу. В умовах комерціалізації режисер-Творець опинився
перед вибором: або прагматична орієнтація на утилітарну популярність, або
102