КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
тернішим було означення «больових точок» колективної нашої пам’яті,
а прагнення до розширення тематичного поля не обов’язково супроводжувалось
модернізацією кінематографічного мислення. Загалом різноманітність
представленої палітри ігрових фільмів, свіжість та яскравість вражень
від документального кіно, збільшення кількості дебютів, робіт молодих
режисерів, до того ж робіт вельми переконливих, — характерні риси приходу
«нового часу».
Вельми симптоматично орієнтація діполя «національне-глобальне»
проявилась у документальному кіно, де, у порівняні з фільмами кінця ХХ ст.,
зосередженість на активному пошукові національної ідентичності поступилась
місцем ностальгічній темі зв’язку з землею пращурів. Показово, що
темою декількох картин 2001–2002 рр. стала еміграція як відлучення від
землі предків з її життєвим устроєм. Згодом актуалізація мотиву дороги,
течії, бажання знайти «землю обєтованну» пов’язується з ідеєю самопрезентації.
Тут доречно пригадати фільм «Коза» (2004) Сергія Лисенка, цикл
подорожей «З табуретом …» (2005, ініціатор проекту Леонід Кантер) тощо.
В усіх цих фільмах водночас простежуються послідовні спроби вписати
українство у планетарні координати.
Дія фільму Сергія Буковського «Червона земля» (2001) відбувається
в Бразилії. Режисера-документаліста, відомого фільмами «Дах», «Знак
тире», «На Берлін!» і іншими помітними роботами. цього разу привабила
екзотичність ситуації (українство в Бразилії). Особи, що зберегли національні
риси характерного українського фенотипу — молоді і розписані
зморшками. Камера спостерігає за тим, як своєрідно «бразильські українці»
сполучають особливості щоденного побуту з ритуалами, що зберігаються
нащадками давніх переселенців з України, тих, хто більше ста років тому,
залишивши рідний край, подалися до Бразилії і прижилися на рудуваточервоних
землях нової батьківщини. Розповідь веде від першої особи один
з правнуків давніх переселенців, який ще не забув остаточно мови предків.
Цієї мови вже не розуміють його внуки, зовні дуже схожі на дитинчат
з пересічних українських сіл. Вибрана режисером мовна стратегія, очевидно,
виявилася для нього важливішою за змістовний аспект. В результаті фільм
нагадує неартикульоване висловлювання. Проте, після перегляду в пам’яті
залишається багатозначна сцена: на передку між величезними колесами
трактора сидить чубатий хлопець з гармонню, а трактор («залізний кінь»
з могутнім шлейфом кінематографічних асоціацій) везе його кудись горбистим
червоним трактом під пальмами і пекучим сонцем.
Стрічка «Пісні забутих» (2002) Володимира Тихого — замислена як
частина медіапроекту, присвяченого проблемам переселенців з України
123