КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кіно в Україні часів «перебудови»
соціуму. З другої половини 1980-х років стало надто помітним, що «героїчний»
герой у вітчизняному кіно втратив свої «повноваження», а ознаки
нового актуального типу все ще знаходилися в стадії формування.
Кінематографісти у намаганнях знайти «героя нашого часу» йшли різними
шляхами. Одні режисери виявили схильність вести такий пошук переважно
на обширах соціальності, інші — зосереджуючись на рефлексіях персонажа,
поринаючи у його внутрішній світ. Олег Фіалко у фільмі з красномовною
назвою («Біч Божий», 1988) виявляє специфічний для періоду типаж і шукає
причини його формування в реаліях минулого, у спогадах 30-річної давнини.
По суті режисер досліджує навіть не один, а два «актуальні» й досить поширені
типи, що їх у фільмі уособлюють друзі дитинства — чиновник (який
завжди був конформістом та пристосуванцем) і вокзальний бомж, здатний
на крадіжку задля виживання, який все ж залишається (принаймні потрактовується)
морально чистішим за колишнього приятеля. До загальних рис
кінематографа означеного періоду слід віднести таку закономірність: при
планомірній розробці проблематики нового героя насамперед підкреслюється
його соціальність. Пошук героя Олег Фіалко продовжує в фільмі
«Імітатор» (1990), намагаючись препарувати важелі успішності та ділової
хватки симпатичного молодика, не позбавленого певних здібностей. Герой
фільму Ігор Луценко (актор Ігор Скляр) вміє імітувати голоси — вдало відтворювати
інтонації «високого керівництва», що відкриває широкі можливості
у використанні «телефонного права». Імітація — ось ключовий чинник
суспільного буття відповідної доби, що його вдалося доволі точно сублімувати
авторові фільму. Його героя характеризує пристосованість до існування
в будь-яких умовах, хоч би і в божевільні, адже він майже не відчуває
різниці між цим притулком для душевно хворих і тим суспільством, що за
огорожею богодільні. Понад це: здатність персонажа до тотальної імітації
(імітація голосів — лише окремий випадок його симулятивної поведінки),
а потім і симуляції, у дивний спосіб «провіщувала» метафізичний шлях
екранного образу — від імітації до симуляції. Адже невдовзі саме «удаваність»
перетворюється на вузлове поняття культури. Принагідно пригадується
образ героя іншого часу, який полюбляв розігрувати усіх та уся, хоча
й без очевидного зиску для себе. Йдеться про Сергія Макарова — героя картини
Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву» (1983). Цей постарілий
«шістдесятник», шанувальник пісень Булата Окуджави, довів свою здатність
до жорстких розіграшів (як стрибок у холодну воду з «тарзанки» та імітація
загибелі або удавання серцевого нападу просто на вулиці). Та під машкарою
безтурботного жартівника було приховано обличчя глибоко нещасної, спустошеної
самотньої людини, що відверто випадає з навколишнього середови-
31