КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
мовною» виразністю неартикульовані тексти народних сказань. Всі названі
картини — «відкриті твори» (термін Умберто Еко), а тому передбачають безліч
нових прочитань, про які покищо, можливо, не підозрюють й самі автори.
Ці дуже різні тематично і стилістично роботи об’єднує повна відсутність
консерватизму, насамперед відносно «раціонального сприйняття реальності»,
своєрідна «маргінальність» глибоко суб’єктивного вислову.
Зосередженість на проблемах особистості
Орієнтація на Автора, на творчу особистість, що продукує мистецькі вартості,
програмно запроваджувана Департаментом кіно, насамперед заступником
Міністра культури і мистецтв України Ганною Чміль (після 2003 року
Г. П. Чміль обіймає посаду голови Державної служби кінематографіі), на тлі
зменшення фінансування галузі, виявилася перспективною: більшість картин,
створюваних за участю державних коштів, отримали успішну фестивальну
долю, стали «резонансними», отже, примусили говорити про українське
кіно, підтверджуючи тим самим його, українського кінематографа,
існування.
Якщо на початку доби незалежності предметом небайдужого обговрення
ставали здебільшого неігрові стрічки, то з часом вектор зацікавленості
змінив спрямування. Слід визнати, що за десять років незалежності документальний
екран дещо загубив своє домінантне значення. Сказати б, розсіявся
інтерес до суто соціального, гостроактуального чинника, проте у неігрового
екрана залишився свій вірний глядач, залюблений у достовірність
і підсилене авторське начало. Загалом поглибився інтерес до особистості —
будь то автор або персонажі його стрічок.
Саме наполегливими пошуками особистісного начала, як автора, так
і його героїв, пояснюється збільшення питомої ваги біографічних стрічок
у «загальній сумі» фільмів періоду, як в ігровому, так і в неігровому кіно.
Хоча слід визнати, що й наприкінці 1990-х виходило чимало фільмів, присвячених
відомоим особистостям, зокрема діячам українського кіно. Лише
у 1998–1999 рр. продюсером Олександром Роднянським та телеканалом
«1+1» було підтримано декілька неігрових проектів, присвячених кіномитцям
— «Небилиці про Борислава» (1998) та «Богдан Ступка. Львівські хроніки»
(1999) Юрія Терещенка, «Ніч у музеї Сергія Параджанова» (1998)
Романа Балаяна, «Артур Войтецький» (1999) Любові Богдан, а також
10-серійний проект Віктора Олендера «Фелікс Соболєв. Перервана місія»
(1998).
131