КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кіно в Україні часів «перебудови»
повістю Гната Хоткевича. 1990 рік позначений сплеском активності, що
вплинуло на кількість фільмів, відбилося на значному розширенні їх тематичного
діапазону. Поряд з патріотичною епопеєю про події початку Великої
Вітчизняної війни «Війна на західному напрямку» Тимофія Левчука
та Григорія Кохана за однойменним романом Івана Стаднюка у кінорепертуарі
сусідять: «Провінційний анекдот» режисера Наталі Кіракозової за
п’єсою модного драматурга Олександра Вампілова; спроби завоювати глядача
меломаразматичною соціальною фантастикою «Допінг для Янголів»
Володимира Попкова, або проблемною драмою — «Погань» Анатолія
Іванова про боротьбу головного персонажа з наркотичною залежністю
молодшої сестри.
Як данина неновій для українського кіно проблемі дефіциту добротної
кінодраматургії 1990-й рік також став «урожайним» на екранні версії літературної
класики. У масовому звернені до екранної адаптації літературних
першоджерел, вочевидь, криється ще й приховане сподівання на особливу
прихильність глядачів до фільму за мотивами твору, що вже отримав неабиякий
успіх у читачів.
1990-го року виходить екранізація повісті О. Купріна «Яма» Світлани
Ільїнської; «Відьма» Галини Шигаєвої — за повістю Григорія Квітки-
Основ’яненка «Конотопська відьма»; Володимир Крайнєв знімає «Українську
вендетту» за повістю Анатолія Димарова, Артур Войтецький ставить фільм
«Тепер прославиться син людський» за мотивами оповідань Антона
Павловича Чехова; Борис Савченко фільмує «Меланхолійний вальс» за
Ольгою Кобилянською; Карен Геворкян створює за Ченгізом Айтматовим
картину «Рябий пес, що біжить краєм моря» (за участі західнонімецьких
партнерів).
Чимдалі кінематограф тяжіє до жанровості, що не виключає використання
«міцної» літературної основи. За приклад — трилер «Подарунок
на іменини», зафільмований 1991 року Леонідом Осикою за мотивами творів
Михайла Коцюбинського: поліцейський наглядач робить своєму синові, гімназисту
початкової ступені, екзотичний подарунок — право бути присутнім
на страті революціонерки. Залишивши осторонь ідейні підтексти та фрейдистські
тлумачення цієї стрічки про «дитячу травму», варто відзначити
експресивність художньої манери автора та залучення міцних акторських
сил — Леся Сердюка, Борислава Брондукова, яким доводилось тримати
«планку» професіоналізму в обставинах, що були, видається, режисером
не до кінця визначені.
Поки старше покоління кінематографістів налаштовувалось на «нове
бачення», голосно заявила про себе нова кінематографічна генерація, що
49