КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
віді на «дивні» запитання щодо амбівалентної постаті героя. Втім протягом
наступних 52 хвилин (а саме стільки триває фільм) глядачеві доводиться
переконатися, що особистість Сергія Параджанова взагалі не піддається
однозначним транскрипціям: кінорежисер, художник, блискучий колажист,
вигадливий парадоксаліст, колекціонер та «директивний зек», він завжди
надавав перевагу здоровому чуттєвому началу перед Логосом, багатомірності
візуального образу перед однозначністю слова.
Віддавшись крайнощам, за логікою характерною для Параджанова, автори
фільму створили образ людини щедро обдарованої від природи, невиправного
гульвіси, стихійного борця проти будь-яких обмежень та пригнічень свободи
особистості, індивідуальності яскравої, несамовитої, ненудної. Глядач
отримує можливість сміятися разом з Параджановим, вдихнувши на повні
груди відчайдушну беззастережність сміливця, який наважувався іронізувати
над усім та уся, навіть над особами із статусом «недоторканості».
* * *
Параджанова у фільмі представлено не як страдника або жертву режиму,
а навпаки — як людину вільну та оригінальну, веселу та пустотливу, майстра
розіграшів та дотепів, чиє життя нагадує витвір мистецтва, суцільне феєричне
свято вільної містифікації. «Не дисидент, не злочинець, не націоналіст» — всі
ці звинувачення постають як несправедливий вирок, заснований насамперед
на розповідях самого Параджанова про власні пригоди. Про коштовну котикову
шубу, що батько подарував матері, а потім ретельно приховував від НКВС,
а тому мати вдягла її лише двічі — раз вночі на даху власного будинку, вдруге
— на похорон батька. Небезпечно анекдотичні оповіді про Сталіна, фантастичне
пояснення того, як-то воно Параджанов не працює і не помирає з голоду:
«Папа Римський висилає мені діаманти, я їх продаю і живу прекрасно».
Ці історії слугують камертоном загальної інтонації картини, як і фраза,
сказана з екрану самим Параджановим: «Я вірмен, що народився в Тбілісі
і сидів в російській в’язниці за український націоналізм».
Шляхом інтроекцій у фільм спогадів друзів, знайомих та рідних кінорежисера
— вдови Параджанова Світлани Щербатюк, поета Івана Драча, кінознавців
Кори Церетелі, Інни Генс, фотографів Завена Саркісяна та Юрія
Мечітова, актрис Софійко Чіаурелі та Алли Демидової, створено об’ємний
портрет митця, доповнений оповідями колишнього осудженого Ігоря Ушакова
та сусідів Параджанова по будинку за відомою адресою Коте Месхі, 10,
що за часів життя там режисера, нагадував кінематографічну Мекку. Сюди
приїздили Марчелло Мастроянні, Белла Ахмадуліна, інші «зірки» світової
культури та мистецтв.
141