КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
жавна служба кінематографії та її керівник Ганна Чміль послідовно запроваджували
програму протекціонізму «молодому кіно», надаючи підтримку
у першу чергу короткометражним дебютним та експериментальним, артхаусним
проектам, тобто фільмам, які навряд чи могли б розраховувати
на окупність в прокаті. Хоча парадокс містився у тім, що й у випадку так
званих «комерційних» проектів говорити про їхню самоокупність не було
підстав, адже знімалися вони переважно за державний кошт, і ніша ринку
поки була відсутня.
Зваблення примарою рентабельності
На шляху до ринкових відносин кінематограф України був зваблений примарою
рентабельності, що вочевидь сприяло тенденційному «оновленню»
типології екранних героїв, що дуже помітно при порівнянні фільмів початку
та кінця 1990-х. Виразна зміна «облич», що простежується на вітчизняному
екрані — закономірний процес, в якому окремі дослідники вбачають не тільки
появу нових амплуа («кримінальні елементи», «потвори», «повії»,
«бомжі» та інші маргінали), а й зникнення снобізму у ставленні до фільмів
«соціального болю».
Питому вагу у корпусі фільмів першої половини 1990-х складали екранізації.
Одною з причин послідовного звернення режисерів до джерел літературної
класики, безумовно став брак міцних оригінальних сценаріїв,
понад це — відсутність школи драматургів в Україні. Лакуна заповнювалась
фільмами «за мотивами» літературних творів. Джек Лондон («Серця трьох»,
1992, режисер Володимир Попков), Володимира Винниченко («Записки кирпатого
Мефістофеля», 1994, режисер Юрій Ляшенко), Олександр Грін
(«Дорога в нікуди», 1992, режисер Олександр Муратов; «Геллі і Нок», 1995,
режисер Вадим Іллєнко), Антон Чехов («Нині прославіся сине людський»,
1990 та «Господи, прости нас грішних!», 1992, режисер Артур Войтецький).
Відбувалися звернення до щоденників і записів Франца Кафки («Людина
К.», 1992, режисер Сергій Рахманін) та його оповідань («Співачка Жозефіна
і Мишачий народ», 1994, режисер Сергій Маслобойщиков). Спостерігалися
навіть спроби екранізації філософічних текстів Сартра і Туріна («Мертві без
поховання», 1992, режисер Ігор Апасян) тощо.
У намаганні зробити «крок до глядача» кінематографісти розширюють
жанрову палітру, активно знімаючи кримінальні драми, бойовики, детективи.
Були режисери, що захоплено випробовували себе у різних жанрах. Так
Анатолій Іванов після екранізації кримінального сюжету С. Устинової «Гра
88