КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф незалежної України
відносини. Хоча в фільмі формально є провідний персонаж, керівник рейду
угрупування на Захід, до Баварії — Михайло Дуда-Громенко, все ж таки
у фільмі діє радше «герой-група».
У зміні «місця людини на екрані» та її символічного статусу закономірно
проявився злам свідомості, характерний для перехідного періоду.
В той час, як естетика тоталітарних режимів базувалась на класичних
принципах, з їх апеляцією до образу людини фізично досконалої (доречним
видається послатися тут на розвідки Ярослава Могутіна — дослідника специфіки
тілесності та сексуальності у фашизмі), адже мета тоталітарного
мистецтва — формування Нової людини (штибу Надлюдини Ніцше), динаміка
зсуву у пострадянський (посттоталітарний) період передбачає вивільнення
місця для «негероїчного героя», людини на буттєвому роздоріжжі, навіть
«абсурдного» персонажа, маргінала, людини «нестандартної» зовнішності
та вдачі. І все ж наприкінці 1980-х методологічна основа творення образу
героя (хай навіть негероїчного) передбачала ще переважно соціокультурний
підхід — на перетині специфіки середовища, характеру культури і типу соціальності,
на схилку 1990-х приділення уваги таким «не титульним» дійовим
особам привносило в кінооповідь екзотичне нюансування субкультури, а по
центру кінематографічної уваги опинився «розірваний суб’єкт» — людина
постмодерну.
Людина на екрані доби постмодернізму
Прихід постмодерну вщент руйнує норми класичного мистецтва. Відбулася
радикальна світоглядна парадигмальна зміна, що ознаменувала перехід від
одномірного, лінійного мислення, характерного для класичної епохи, до мислення
холістичного (цілісного), багатовимірного, поліфонічного, нелінійного,
притаманного посткласиці. На відміну від класичного мистецтва, яке
прагнуло досконалості форми, тіла, маніпуляцій з ним, мистецтво постмодернізму
зосереджує увагу насамперед на психічних феноменах людини,
на її фрагментарному світосприйнятті, перетворює індивідуальність на рупор
культури, на «оболонку, сповнену культурних матриць» та уламків кодів
різних цивілізацій. При цьому суб’єкт постає як колаж суперечливого, мінливого,
непостійного змісту.
Проголошена посткласикою «війна цілому» та заміна колективістичної
моделі свідомості індивідуалістичною, отримали закономірні наслідки і у
кінематографі. Усталеним канонам класичного кінематографічного мислення
було протиставлено так званий «багатовимірний» спосіб фільмування,
95