КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Дивимось українське
Дещо відмінний шлях пізнання істини через казки пропонує фільм
«Слова з вогником казок» (Ольга Калашникова, 15 хв.). Усвідомлення індивідуальної
«унікальності» приходить до юних героїнь через прагнення схожості
із своїм «ідеалом», хай то буде Мюнхаузен, Карлсон, або вовк з двома
хвостами….
Симптоматичною видається учнівська робота, ніби зафільмована «прихованою
камерою», під назвою «Місія неможлива»…, що явно запозичена
у популярного техногенного фільму «екшен». «Агент Тарас» з друзями послідовно
доводять до сказу продавщицю вуличного кіоску постійним передаванням
шпигунських «шифровок» безглуздого змісту. Хлопці «відтягуються»
по повній — кому смішно, кому сумно, питання: яке відношення це
має до кіно?
Є такі комахи ламіхузи, які виділяють кислувато-солодкий сік, що дуже
подобається мурахам. Щоправда, сік цей мурах паралізує, після чого підступні
ламіхузи їх пожирають. Втім нові мешканці мурашника радо повзуть
на легку поживу, не збираючись відмовляться від смакових пріоритетів.
Чомусь мені завжди пригадується підступність цієї хитромудрої гедоністичної
пастки, коли екранний продукт вихваляють тільки тому, що «знято живенько».
Глядачам роблять «приємно», пропонуючи беззмістовне й бездуховне
видовище, яке їх дебілізує, а вони — радо вживають цей «кисло-солодкий
сироп», нехтуючи його небезпечною якістю розгладжувати мозкові звивини.
І все ж «Панорама вітчизняного кіно — 2006» залишила більше позитивних
спогадів, ніж розчарувань. По-перше, радіємо, бо ж українське кіно
існує (особливо, коли погодитись, що під визначення «кіно» підпадає будьяке
рухоме екранне зображення). По-друге, панорама нарешті вийшла
з «підпілля», адже покази вітчизняних фільмів відбувалися у різних часом
доволі несподіваних та непристосованих місцях, як-от в підвальних приміщеннях
нічного клубу «Галереї-Ра»; книгарні «Буква»; нічного ресторану
«Клуб-44» десь у підвальному приміщенні (реальний «андеграунд»!).
Щоправда, вже 2005 року українську панораму можна було подивитися
в Синьому залі Будинку кіно, хоча у досить пізню годину. У 2006-му фільми
української панорами демонстрували у зручний час, до того ж у цілком сінефільському
кінотеатрі «Жовтень», у залі з символічною назвою «Кіноман».
Залишається побажати, аби справжня кіноманія охопила й тих, від кого
залежить всебічна реальна підтримка вітчизняного виробника фільмів.
Йдеться про тих, хто визначає стратегію подальшого розвитку галузі, тобто
вирішує — «бути чи не бути» кіно в Україні, а якщо бути, то яким саме?