КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф незалежної України
Фільм базується на сценаріях кількох дипломних робіт випускників
творчої майстерні Михайла Іллєнка. Такий феномен колективного авторства
яскраво ілюструє метафору «смерть автора», який розчинився «розпорошився»
в еклектичній стилістиці екранного дійства. «Смерть автора»
у фільмі доповнюється «смертю наррації», тобто програмною руйнацією
оповідних структур.
Абсурд і парадокс постають критерієм Істини в картині Дмитра
Томашпольського «Усім привіт!» (2000), що явила яскравий взірець «постмодерністського
бунту» з усіма родовими ознаками: як-от фрагментарність
структурної побудови, цитування, з представленням своєрідного «словника»
замість цілісного тексту (в широкому розумінні), контамінації жанрових
утворень замість визначеного жанру. Це — провокаційна, весела і іронічна
гра, що її запропоновано глядачеві.
В основі сюжету — love story, історія кохання дивної дівчини на ім’я
Антена (Вікторія Малекторович) до молодого лікаря Антона Павловича
(Анатолій Матешко) — оповідь, сповнена доброзичливого гумору автора.
На жаль, брак досвіду грайливого ставлення до реальності часом ставав
на заваді адекватному глядачевому сприйняттю сюжетної будови, вільній
його орієнтації в незвичній структурі екранного тексту. А без цього
кінооповідь нагадує хаотичне поєднання «безладних фрагментів». Абсурдна
ситуація появи у Антона «двійника-суперника» — Веніаміна (О. Примогенов)
знаходила продовження в нестандартних стосунках всередині «трикутника»
і завершувалась ще більш оригінальним переходом Антени, а потім і Антона
в інший, паралельний світ, де герої отримували другий шанс на кохання.
Досить незвичним видавалось і те, що автор розповів ліричну історію,
вдавшись до тотальної іронії: стосунки закоханих розвиваються нібито
на перехресті світів. Окрім Всесвіту, до якого періодично занурюються
персонажі за допомогою телескопів Обсерваторії, у фільмі передбачається
існування паралельних світів різного рівня ірраціональності. Один з таких
«субсвітів» складає група законспірованих «резидентів-пенсіонерів», які
страждають від своєї непотрібності, проте категорично відмовляються від
влаштування до будинку престарілих. Вони весь час переховуються, хоча їх
ніхто не вистежує; підтримують зв’язок із світом лише опосередковано, за
допомогою телефону або факсу. Старі конспіратори конче потребують
діалогу, людського тепла, співчуття, шукаючи шляхів порятунку від «жаху
відчуження». І хоча за образами старих і самотніх псевдошпигунів прозоро
вимальовується образ збанкрутілої ідеології, вочевидь у своїй чудернацькій
історії Д. Томашпольський ставить зовсім інші завдання. Автор прагне
насамперед подолати «естетичну нудьгу» за допомогою розгорнутого
97