КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф незалежної України
Метаморфози українського поетичного кіно
В координатах загострення метафізичного світосприйняття українське кіно
робить спробу звабити глядача презентацією загадково-ірраціонального,
таєм ни чого. Насамперед пригадуються такі фільми, як «Відьма» (1991)
Галини Шигаєвої (за повістю Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма»),
«Диво в краю забуття» (1991) та «Голос трави» (1992) Наталі Мотузко за
творами сучасного письменника Валерія Шевчука, де панує «химерна»
атмосфера світу інакшого, якщо не «іншого».
Героїня стрічки Галини Шигаєвої, відьма з Конотопу, демонструє надприродну
владу над юною красунею Оленою, доки дівчину не рятує закоханий
в неї козак. У фільмі «Диво в краю забуття» історія більш закручена. Тут
діє спокуслива корчмарка (Раїса Недашківська), чиї чари, підкріплені
чаклунською атрибутикою, спрямовані на молодого легеня (Анатолій
Хостікоєв). «Химерність» романтичного зваблення красунею-причинною
героя межує з майже детективною історією: сотник Іван Скиба веде розслідування
вбивства юнака. Парубок-наймит Знайда наймитував в господині
на ім’я Лідія та загадково зник, залишивши пекучий сум в серці ґаздині, яка
впізнала по власному оберегові в коханці одного з двох своїх синівдвійняток.
Народила вона їх, будучи 16-річною наймичкою, від свого господаря,
який дітей не визнав, от і довелося їх пустити рікою у кошиках, аби
уникнути ганьби. Ріка синів зберегла, а час прибив їх у місце, де жила невідома
їм мати. Слідчий з’ясовує, що Знайда несвідомо повторив гріх Едіпа.
Відтак смерть його інтерпретується як наслідок гріху його батьків — їх
забуття обов’язку перед родом, законом, покликанням крові. Поетична стилістика
стрічки вочевидь стала на заваді артикуляції фабульного ряду. Втім,
цікавим був сам експеримент фільмування на стику естетики поетичного
кіно, умовності детективного жанру та базового для психоаналізу сюжету
давньогрецької міфології.
Наступна картина Наталі Мотузко «Голос трави» (1992) — історія
посвячення молодої чаклунки в таємниці професії старою знахаркою, яка
не може померти, не передавши знання спадкоємиці. Ця сповнена таїни
інтерпретація національного розуміння «духовного матріархату» сприймається
як притча про жіночу самотність, що стає розплатою за надзнання.
Про дівочу відмову від особистого жіночого щастя задля здатності
до польотів. Глядачеві надається право на власну інтерпретацію задуму
авторів. Цілком можливо, що чаклунські польоти є іноформою творчого
піднесення, тоді як «жіноче щастя» в координатах маскулінної культури
75