КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Ірина Зубавіна
нює Василь Вітер, — Я свідомо відмовився від ідеї запросити композитора,
який неодмінно привніс би власні інтонації. А мене цікавив барочний принцип
зіткнення різнорідних музичних структур. Основне завдання — створення
контрапункту. Характерне для бароко поєднання непоєднуваного
у музичному оформленні підкреслює архітектурні особливості Михайлівського
собору, де також використано стиль європейського бароко з притаманним
йому пафосом боротьби і тріумфу, що якнайкраще відповідає
піднесенню національної самосвідомості українського народу».
Принципово іншими засобами художньої виразності скористалась
режисер Юлія Лазоревська при реконструкції часу і простору київського
передвоєнного буття у фільмі «Без пафосу» (2002).
Є справжня магія у негаласливому і повільному дійстві, дещо незвичному
для ока і вуха сучасного глядача. Воно зіткано із спогадів різних людей
та світлин передвоєного Києва, уривків кінохроніки, дивних скульптур, зворушливих
у своїй оголеній незахищеності кам’яних постатей, та метамузики,
що породжує відлуння чогось до болі знайомого, легко впізнаного.
Незбагненна «археологія пам’яті» — прості, щемлячі історії, наче «ні
про що» — про дрібні моменти життя, якого вже нема. Оповідачі змінюють
один одного. Сидячи в затишку старих подільських двориків, вони неквапливо
пригадують минуле, зручно влаштувавшись по центру уваги статичної
кінокамери, а на периферії кадру причаїлись промовисті, хоч і необов’язкові
деталі — то з’явиться китайська парасолька в глибині двору, то виникне
на лаві наче забутий кимсь крислатий капелюх, то шлейф тюлевої гардини
манерно зачепиться за жасминовий кущ…
Спогади киян (а їх знялося в фільмі близько 20) межують з краєвидами
та міськими пейзажами, непідробними моментами життя, що закарбувалися
на давніх фотознімках. Ці пожовклі світлини, нібито «портрети миттєвостей»,
дивовижно опрацьовані оператором Миколою Мандричем. Статичні
кадрики набули динаміки в результаті панорамної зйомки. Така зйомка
перетворила зображення окремих рухливих фігур на фантоми, містичні протуберанці.
Поступово на екрані відтворюється, розкривається дивний світ,
сповнений випадковостей, в якому постає минуле, просякнуте відчуттям
щастя. Воно проростає «справжністю» через архівні кіноматеріали і фотознімки,
що виразно перегукуються з повіданими сюжетами.
В картині використано музику Валентина Сильвестрова, що тембрально
наближена до звучання людського голосу, і так само, як голоси оповідачів,
позбавлена навіть натяку на пафосність. У цьому, можливо, знайшла прояв
внутрішня опозиція автора декларативному оптимізмові, піднесенню та ентузіазму
тоталітарних 1930-х років.
164