КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф початку ХХІ століття
Ми з оператором Миколою Мандричем намагалися наситити простір кадру
знаками часу, наблизитися якоюсь мірою до стилю старої світлини. Уникаючи
прямої відповіді на запитання, чи можна вважати мій фільм документальним,
скажу так: ідея справжності міститься у тому, що всі повістярі — кияни.
Я і сама — корінна киянка, у четвертій генерації (від пра-прадіда), тому така
важлива для мене історія мого міста. Я досі живу в тій квартирі, в якій народилась.
Виходячи на вулицю, ходжу шляхами, що ними ходили мої рідні: ось
школа, де вчився мій батько, поруч — будинок, де жила моя бабуся, далі — була
майстерня, де працював мій дідусь-коваль Юрій (на честь якого мені дали ім’я
Юлія). Все довкілля позначено віхами пам’яті. Це — наче мій шлях, на якому
кожен камінь зберігає частинку моєї власної історії. Ось чому «археологічний»
посил в рецензії сприймаю як приємний, хоча певною мірою комплементарний.
Не можу похвалитися, що провадила справжні розкопки, хіба що в пам’яті…
Мабуть, дуже важко визначити вид та жанр фільму, він «поза жанром»,
втім, мені цікаво експериментувати.
Слухаючи зворушливі оповіді про Красуню, Бронечку, тьотю Ципу,
глядач встигає познайомитися з ними, полюбити, увійти у стан — спів-чуття.
Ось чому, фінальна метафора довгої нескінченої черги, що її утворюють
окремі оголені фігури, викликає такий пронизливий біль.
Насправді, трагедія конкретної людини чи знайомої родини впливає
на нас сильніше, ніж узагальнена «трагедія мас». Найбільш дивним є те, що я
не вигадувала навмисно цей образ. Коли історії вже записувались, вибудовувались,
знімалися, мене весь час не покидало питання: «Де ці люди, про яких
йдеться? Що з ними сталося потім?» І в якусь мить я усвідомила, що це ті самі
люди, які лежать отут, поруч, у Бабиному Яру — і Красуня, і дядя Володя,
і босяк Лампадка, і багато-багато інших… Серед них — 39 моїх родичів»…
Так візуальний метанаратив київських ландшафтів у фільмі Юлії Лазоревської
міцно сплетається з особистісним переживанням, породжує систему
образів, що спирається на прості зрозумілі поняття — дім, родина, сусідська
община. При цьому утворюється другий і третій рівні смислів, де окремі
історії перетворюються в узагальнення, імя якому холокост.
Презентація трагічного і жахливого в кінематографі України доби
незалежності — це вихід на окрему тему. Довгі десятиліття у позасвідомому
наших співвітчизників, у сфері витиснення накопичувалися проекції страшних
подій реальності, специфічні змісти, уламки психологічних конструктів,
що актуалізуються ключовими словами «колективізація», «голодомор»,
«концтабори» тощо. Вочевидь, саме цим пояснюється виникнення за часів
звільнення від ідеологічної цензури значного корпусу фільмів, що апелюють
до больових точок, прихованих у нашому «колективному несвідомому»
167