КІНЕМАТОГРАФ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ - Інститут проблем ...

Кінематограф незалежної України
омасовлення можна вважати певне зрівняння потенціалів: на тлі зростання
загальної художньої культури «пересічного» глядача, останній постійно
впливав на перебіг кінопроцесу — до його вимог та смаків пристосовувались
зразки високого мистецтва, перетворюючись на продукцію мистецтва масову,
яку активно тиражували і поширювали засоби масової комунікації.
Технічний прогрес сприяв не тільки масовізації культури, а й нівелюванню
індивідуальної самобутності окремої людини, перетворюючи її на частинку
«колективного тіла» — споживача екранного продукту.
Як відомо, орієнтація на масову аудиторію, на «пересічного» глядача
— не новина, радше — закономірність. «Середня, масова людина, людина
колективу, була господарем історії і завжди вимагала, щоб усе робилося для
неї, щоб усі рахувалися з нею, з її рівнем, її інтересами» 9 . Для кінематографа
орієнтація на глядача можна сказати — онтологічна прикмета, починаючи
з перших екранних видовищ «ярмаркового» періоду.
Кінематографічні взірці «великого стилю» за часів тоталітарного державного
ладу, також були орієнтовані на глядацьку масу — очевидно, саме
це й робило кіно «найголовнішим» з мистецтв. Як писав З. Кракауер, «фільми
самі по собі адресуються масовому глядачеві й апелюють до нього». Таку
особливість екранних творів теоретик вважав основною підставою того, що
«національне кіно відбиває психологію свого народу більш прямими шляхами,
ніж інші мистецтва» 10 . Справді, хоча радянське «мистецтво для мас» декларативно
й дистанціювалось від «буржуазного маскульту», їх генетичний зв’язок
є незаперечним.
Протягом 1990-х років кінематограф робить виразний крок назустріч
глядачеві, причому омасовлення екранних творів здебільшого відбувається
шляхом «демократизації» як форми, так і змісту твору, отже — зниженням
планки етико-естетичних вимог. Це нагадує процес штучного спрощення
мови при заграванні з дитиною. Приклад: поява фільмів штибу комедій «У
пошуках мільйонерки» (1993, В. Артеменко), «Зефір у шоколаді» (1993,
О. Павловський); «Постріл в гробу» (1992) та «Браві хлопці» (1993) — обидва
Миколи Засєєва-Руденка.
Утім, на тлі тотальної «боротьби за глядача» з’являються і твори, цілком
спроможні влитися у «мейнстрім», якби такий існував у вітчизняному кіно.
Серед картин, орієнтованих на масовий екран, — історія з життя сучасної
молоді «Дика любов» (1993) Вілена Новака та його ж осучаснена модифіка-
9 Бердяев Н. Философия свободного духа. — М., 1994. — С. 16.
10 Кракауэр З. Психологическая история немецкого кино: От Калигари до Гитлера.
— М., 1977. — С. 14.
99