Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Українське радянське мистецтво 1930–1950-х рр.Дослідженню скульптури радянської України зокрема і РадянськогоСоюзу в цілому (бо процеси розвитку, нищення і занепаду були практичноідентичними), присвячено багато праць українських, російських, німецьких,італійських мистецтвознавців. Переважна кількість джерел наведена в спискувикористаної літератури, але особливої уваги заслуговують розвідкиЛ. Владича, В. Цельтнера, І. Голомштока, М. Нике, Т. Лахусен, А. Замкова,К. Кларк, Б. Менцель, Н. Асеевої, Ю. Варварецького, Д. Янка, М. Протаста Л. Лисенко. Три останні автори дослідили розвиток української радянськоїскульптури настільки ретельно з точки зору фактичного, історичного,мистецтвознавчого аналізу, що копіювання оприлюдненого стає неможливиміз норм мистецтвознавчої професійної етики. Автор даної розвідки мавспілкування з усіма вищезгаданими мистецтвознавцями, а також з В. Константиновим (свідком процесу) у Харкові, І. Каракіс у Києві, Г. Баррас у Сімферополі. Тому у даному дослідженні перелік авторів, що жили і працювалиміж 1930 і 1950 та їх творів буде наведено у неповній кількості, через те, щотака робота вже проведена і оприлюднена. Особливу подяку виказую ЛюдмиліЛисенко, Марині Протас та Дмитру Янку за допомогу у написанні цього розділута за дозвіл користуватися їх архівною та джерельною базами.В. Толстой в одній з перших ґрунтовних розвідок, досліджуючи художніпроцеси 1920–1930-х рр. [368, с. 26], звернув увагу на те, що «…подвійністьрозвитку станкової скульптури простежується у передвижницьких жанровихкомпозиціях, які протистояли авангардним пошукам переважної більшостімитців періоду, що вивчається. Першим і найвірогіднішим поясненнямтакого бачення мистецтва керівною владою може бути навіть не реалістичнезображення моделей у творах прибічників академічного стилю, а домінантав новій архітектурі інтер’єрних просторів «в дусі “сталінського ампіру”, щобули розраховані на масштабні повнофігурні групи, створені в офіційномустилі тоталітаризму — “радянському класицизмі”. Але таке пояснення можесприйматися сьогодні виключно як версія. Бо у голодні післяреволюційніроки монумент навіть з “монументальної пропаганди” залишався джереломзаробітку і можливістю вижити, а у наступні роки, аж до створення спілкихудожників і скульпторів, можливістю вижити і не потрапити під ліщатакаральної системи. Тому розмірковувати стосовно стильових уподобаньмитців, що опинилися у резервації, некоректно. Цілком можна погодитися,що радянська скульптура початку тридцятих зберігала високу культуру131