Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олексій Роготченконо застосування методу якої ніяких сумнівів уже не залишалося [158,с. 390–408]. Власне, це вже ставало і не першочерговим, бо нагальнішимзазвучало питання не як намалювати фігуру чи образ, а як фізично залишитисяживим у країні тотальних репресій, воєн і знищеної релігії. Відтакдосліджувати і робити висновки про мистецтво цього періоду не можна,обходячи політичну ситуацію країни і місце митця у тодішньому соціумі.Лише у такий спосіб можна наблизитись до розуміння творчості переважноїбільшості українських художників радянського періоду та дати відповідьна цілий ряд питань стосовно тем, образів, кольорових сполучень, техніквиконання, тодішньої філософії та психології митця. А також у вивченніпроцесу необхідно пам’ятати про ідеологію всієї держави і про технологіїутримування мас у покорі.Перші твори літератури і мистецтва, революційно-пролетарські засвоєю спрямованістю, з’являються у другій половині ХІХ ст. («Інтернаціонал»Е. Потьє, графіка Т. Стейнлена у Франції, живопис М. Касаткіна в Росії,О. Мурашка, О. Богомазова, В. Пальмова та ін. в Україні). Для соціалістичногореалізму пори його народження характерні твори, що відображаютьгероїку революційної боротьби та особливо діячів цієї боротьби і вже потімзмальовують життя широких народних мас під впливом революційногоруху. Зрозуміло, що класичне використання такого методу у другій половинідвадцятих років ХХ ст. зумовило б тільки часткове здійснення поставленоїмети. Саме звідси витікає принцип класової оцінки явищ навколишньогополітичного життя, що повністю згодом виправдає злочини, пов’язанііз знищенням культури, науки, релігії, окремих стилів і напрямків, а такожконкретних людей — представників угруповань чи спілок, що не сприймалисяофіційною владою.Зверталася вже увага на те, що «канали та форми соціально-політичноготиску, під який потрапляє мистецтво в 1920–1930-х рр., — специфічні.Зрозуміло, в кожному випадку насилля над творчою особою мало своювищу санкцію у соціальній телеології революції, а подекуди і просто воліреволюційної влади. Вожді Революції ніколи не любили інтелігенцію» [182,с. 11]. Висилка В. Леніним цвіту російської думки на «філософському пароплаві»1922 р. і наступне, в липні того ж року, фактичне запровадженняцензури з боку ВЦВК над усіма громадськими художніми заходами, іншіподібні акції, звичайно, багаторазові висловлювання Ілліча свідчать про це66