Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олексій Роготченкохудожнього розквіту архітектури в минулому» [259, с. 57]. Після конкурсуна проект Палацу Рад (1932), в якому взяли участь представники всіх архітектурнихнапрямків, питання синтезу мистецтв із другорядного одразуперетворилося на першочергове.Як стверджував один з учасників форуму Г. Гольц, цим конкурсомможна датувати початок сучасних пошуків в напрямку синтезу. Конкурсна проект Палацу Рад, як і велика кількість інших, менш потужних, що проходилипо всьому СРСР (про українські конкурси мова піде нижче), проявивголовну рису, необхідну для перемоги. Запронований проект обов’язковомусив бути надзвичайно великих розмірів. Тяжіння до надмірно великих,часом непропорційних об’єктів будівництва притаманно протягом тридцятихроків СРСР і Німеччині. Доказом слугує міжнародна виставка у Парижі,де дві найпотужніші держави своїми надмірно великими монументами склализагальну композицію просторового об’єму, залучивши вертикальноюдомінантою Ейфелеву вежу.Монументальність сталінського стилю в Україні бере початок з конкурсівзабудови Урядової площі в новій столиці — Києві, гіпертрофіяв баченні та розумінні яких стане логічним завершенням величезних за розміромспоруд і поясненням іще одного лиха — знесення церков та дзвіницьяк архітектурних домінант навколишнього середовища. Конкретним прикладомможе бути руйнація в Києві шедевра Х століття — МихайлівськогоЗолотоверхого монастиря, який заважав реконстукції площі Рад і безпосередньобудівлі ЦК ВЛКСМ архітектора Й. Ланбарда. (Звернення до прикладівбудівництва і подій, що відбулися в Москві, ніяк не суперечить розповідіпро Україну тих років, бо весь СРСР був єдиним простором і керувавсяодними законами та постановами. На місцях, тобто в союзних республіках,практично усі постанови дублювалися відповідними документами місцевихорганів влади і виконувались під більш жорстким та пильним наглядом відповіднихслужб.) Процес фахового злиття намітився з початку століттяі впевнено окреслився до тридцятих років. Звичайно, це можна пояснитиспільними інтересами митців. Художник-живописець, скульптор та графік–книжний ілюстратор могли бути однокурсниками чи навіть одногрупникамикотроїсь з вищих шкіл імперії, а відтак слухати одні лекції з історії мистецтва,зустрічатися на натурних рисувальних заняттях-класах (обов’язковихдля всіх студентів училищ та академій мистецтв).336