Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Соціально-політичне тло і художнє життя…У Білорусії мистецьке життя сконцетрувалося у Вітебську. Тут працювалаНародна мистецька школа (раніше нею керував М. Шагал, потім —К. Малевич). Заклад було переіменовано в 1923 р. у Вітебський технікуммистецтва. На відміну від України, з її потужним викладацьким складом,проблеми художнього закладу Білорусії одразу далися взнаки. ВалентинВолков, який жив у Білорусії з 1919 р., був найздібнішим реалістом середвідносно слабкого контингенту. В 1920-х рр. він створив серію малюнківна революційну тему. З 1921 р. регулярно почали проходити виставкив Мінську, який став столицею республіки. Загалом мистецьке життяБілорусії було не таким насиченим і яскравим, як в Україні, багатохудожників-початківців поїхали до Москви, Ленінграда чи Києва на навчання.Перша мистецька організація художників була утворена лише в 1927 р.і не мала чіткої програми. Можливо, саме це і врятувало білоруських митціввід масового терору наступних десяти років.Ідеологічна боротьба в мистецтві була характерною рисою для Москви,Ленінграда, значною мірою для Києва [153].Найбільша мистецька подія в країні — ювілейна виставка мистецтванародів СРСР у 1927 р. в Москві — була присвячена десятій річниці революції.Вона мала два розділи — образотворче мистецтво і декоративне.Критики визнали найбільш значущими експозиції України і Грузії.Я. Тугендхольд відзначив посмертну виставку картин Н. Піросмані як найбільшпривабливу в грузинській експозиції. У своєму відомому дослідженнінаціональних коренів мистецтва [371, с. 46–58] він звернув увагу такожна ворожість М. Гудіашвілі до іранського мистецтва, вказав на захопленнябойчукістів українським сакральним мистецтвом, відзначив політику відродженнянаціонального оздоблення ХІ–ХVІІ ст. художнім технікумому Вітебську. Такі дослідження для ідентичності могли, звичайно, бутивиправдані заголовком «соціалістичне за змістом, національне за формою»,але вони також продемонстрували, що національний, патріотичний духдозволив свободі, придушеній зусиллями Червоної Армії, існувати в мистецтві[256, с. 125]. Це було підкреслено лідером українського мистецькогосвіту, головою АРМУ і ректором Київського художнього інституту, критикомІ. Вроною. Він різко проводив свою патріотичну лінію, допомагаючибойчукістам, які створили свою специфічну мистецьку школу. АХЧУ віндорікав у тому, що об’єднання є республіканським еквівалентом АХРР61