Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олексій Роготченко[305, с. 12]. Ідеологія, що опанувала образотворчим мистецтвом великихдержав, спотворила логіку причинно-наслідкових дій і призвела до тяжкоїруйнації свідомості та підсвідомості творця який жив і працював у невільномусоціумі. Наступним парадоксом епохи стане те, що не дивлячись на утискиі диктат з боку влади, образотворче мистецтво (у даному разі скульптура)не лише не втратила, але й набуло у багатьох випадках рис майстерності,професіоналізму. Воно стало доступним для розуміння мільйонів малоосвіченихлюдей, а у часи воєнного лихоліття слугувало агітатором та інформатором.Скульптура знадобилася могутній тоталітарній системі для втіленняпропагандистських ідей і утвердженню диктатури влади. Наступний завоєнним період розпочне свій скульптурний поступ на міських та сільськихцвинтарях, де будуть встановлені мідні, бронзові, бетонні та алебастровігрупи у практично класицистичній манері, торкаючи підсвідомі почуттяглядача у шані до загиблих. Найкращі зразки таких пам’ячників тиражуватимутьсяпо всій країні. Благодатною стане тема увіковічення образів переможцівта наступний за камерним етап побудови споруд-велетнів. Післяархітектури мистецтво скульптури тоталітарних держав обіймає провіднемісце в ідеологічній політиці. Звичайно, тоталітарність радянської Україниставить її образотворче мистецтво в один ряд з високорозвиненими європейськимикраїнами — Росією, Німеччиною, Італією. І якщо до кінця 30-хнімецькі скульптори, які підтримують фашистську ідеологію, повністюпереходять на копіювання принципів «статуарної пластики Поліклетата Праксителя, прийомів Мікеланджело, Родена та Хільдебрандта» [239,с. 30–35], українські майстри скульптури під впливом партійних дороговказівзмушені були шукати свій, притаманний саме тому довоєнному часустиль у змалюванні запропонованого радянського героя, стаючи в такийспосіб частиною радянської ідеологічної докрини. Скульптор у своїй творчостіповинен був підтримувати міф про виняткове значення політики партії,демонструвати свою повну згоду з нею, підтверджувати своєю творчістюбезконкурентність середовища. Дивним залишається те, що, незважаючина ідеологічні утиски, загальний рівень скульптурної школи радянськоїУкраїни 1930–1950 рр. не лише не падає, а, навпаки, росте, мужніючи у майстерностіі набуваючи досвіду езопової мови.162