Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олександр Федорукв повноті звучання. В цьому розумінні свідчення М. Келлер про те, що«Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням…»,якраз і тлумачить ту роль, яку французький колоризм відіграву творчості художника Винниченка. Вникнувши в суть стильового поняття«Еколь де Парі», можна стверджувати, що мистець кий процес цієї школизбагачували й українські художники, а з-поміж них не останнє місце належалоВ. Винниченкові. І найсуттєвіше — це розуміння значення українськихмитців у творенні загального клімату «Еколь де Парі», тобто окресленняменталітету українства в утвердженні загальноєвропейських пріоритетівцієї школи. У 20–30-х рр. Винниченко, уже не політик, а пересіч ний представникукраїнського крила цієї самої інтегрованої міжнародної групи,своєю з’явою на видноколі паризьких галерей підтвердив тезу, яка згодомнабула ваги: школа сформувалася саме через те, що до складу її найсерйознішихадептів, популяризаторів, вихованців належали представники різних,в тому числі й українського народів.Усвідомлюючи шляхи європейської мистецької просторовостіта прозоро сті, нам треба пам’ятати, що Париж формував світоглядномистецькіпозиції багатьох митців, у тому числі й тих, які приїздилиз України. З-поміж них були українці Софія Левицька, Олександр Архипенко,Олександра Екстер, багато стипендіатів з Галичини, вигнанці з крилаукраїнського самостійництва. Париж приймав усіх, огортаючи покровомдемократичної прихильності твор чі потуги міжнародного інтелектуалітету.Все це бачив, знав, переживав, зіставляв зі своїми уподобаннями, сприймавабо заперечував і відкидав Володимир Винниченко. Не випадково у йогопомешканні в «Закутку», крім власних творів (портрета дівчини в блакитнійсукні на тлі провансальського краєвиду, натюрмортів, пейзажів, квітіву вазах), висіли роботи представни ків «Еколь де Парі», зокрема Брайєра,Шацмана, Левіно, Грогена, Бутовича, Глущенка та інших.Спостерігаючи за стилем Винниченка-художника, Келлер писала про«розвиток і збагачення його палітри в міру того, як збільшується йогомайстер ність у володінні формою. Перші твори його майже наївні щодофарб. Вони нагадують італійські примітиви. Є деяка стриманість, нерішучістьй неначе навмисне спрощення фарбової гами. Вживає маляр майжечистої фарби. Пізніше приходить сміливість і навіть виклик: знайти всі відтінки,переказати всі півтіні й всі переливи найтонших зорових емоцій» [22].146